Шанси України катастрофічно зменшуються – неочікувано для фанатів, але, по великому рахунку, звично для статистики і історії, наша команда провалюється. Пишу сумбурно, на емоціях, врозбір і по гарячих слідах.
Збірна абсолютно не виправдала очікувань, прогнозів та передбачувань експертів щодо матчу, більшість думок яких справедливо збігалися на тому, що нашій команді просто конче необхідно грати “першим номером”. На жаль, як неодноразово демонструє практика, підопічні Фоменка не вміють демонструвати футбол у подібному стилі та рідко беруть усі важелі гри на себе. Якщо, особливо не замислюючись, спробувати нашвидкуруч пригадати, коли ж ми справді домінували, то на думку хіба спадає переможна зустріч із поляками трирічної давності. Ну ще, мабуть, із словенцями у Львові. Синьо-жовті і розуміння такого поняття як “гра у ва-банк” чи “боротьба впродовж дев’яноста хвилин” – несумісні, протилежні одне одному речі.
Михайло Іванович Фоменко – тренер старої,фактично архаїчної радянської школи. Його політику та маніпуляції не так і важко передбачити, адже, перш за все, головне – результат. Звісно, і з цим легко не погодитися, однак проблема тут швидше у відсутності експериментів, кадрів та варіативності тактичних схем. Тому усі намагання бодай щось створити автоматично зводяться до повного, тотального нуля. Плюс, боязкість вищезгаданих експериментів перед можливістю бодай заробити очко. Це ж результат! Я думаю, багато хто із вас відтворить у пам’яті ситуацію із Англією під час кваліфікації до бразильського ЧС – ми, по факту, вже гарантували вихід у плей-оф, але на обрії ще майоріла спроба потягатися за першу сходинку. Ну і як ми зіграли? Нічия. Пункт є? Результат!
Гру проти Німеччини ще можна якось зрозуміти і спростувати, мовляв, “це ж фаворити, чемпіони останнього мундіалю”, та і той, п’ятнадцятихвилинний спалах відбувся виключно завдяки контратакувальним діям. А от у найвідповідальніший момент, коли ми дійсно зобов’язані “не оборонятися, а атакувати” – фіаско.
Щодо тактики – атас. Зважаючи на фактурність північноірландців, їхній “автобус”, колективний відбір м’яча та на антропометричні дані, що допомагають відмінно грати на “другому поверсі”, постійно користуватися лонгболлами та діагональними передачами у пошуку Коноплянки та Ярмоленка – не найкращий варіант. Вже другий матч поспіль помітно, що центральний нападник – фікція і тактичний непотріб у планах Фоменка. Тільки от (моя суб’єктивна та скромна думка) краще б вже Селезньов з’явився з перших хвилин у зустрічі із Бундестім, ніж із бритами, а Зозуля саме сьогодні – ірландський захист прямолінійний і Роман мав би більше нагод, оскільки зберігає пластичність і здатен здивувати, коли у найкращих кондиціях. Вайлуватий Євген, який ще, очевидно, з’їв мало каші (напевне, не нагодували), провалився.
Про позиційну боротьбу взагалі варто промовчати. Я побачив тільки безглуздий перепас вперед-назад і вперте небажання йти вперед. Коли. Це. Так. Треба. Ні контроль м’яча, ні паси такого характеру не приносять бажаних дивідендів. Ніхто, вочевидь, не готовий брати на себе відповідальність. Сидорчук виглядав лише краще тому, бо не було такого катастрофічного браку, як у минулому матчі, Ярмоленка – “з’їли”, Коноплянку – перекрили. Все як завжди.
Ну і головне – мотивація. Мотивація, яка сьогодні не було. Очі не горять, невпевненість і готовність, як завше, віддавати ініціативу. Не видно, що у нас є бажання та креатив. Адже, якщо помізкувати та cosco doxycycline price. подивитися вже на нинішнє Євро, то відсутність класу, який у нас моментами таки прогулькує, можна компенсувати самовіддачею. Так продемонстрували незграбні ісландці, угорці, навіть румуни, викликавши замилування у пересічних уболівальників. Ну і північноірландці, із прізвищ яких тільки й знаємо що Лафферті і Еванс. А у нас – приреченість.
А наша збірна показала істинне лице і дуже прикро що це сталося саме тепер, на очах усієї Європи.
