Стереотипно прийнято вважати, що футбольне життя Англії обретається навколо декількох міст – Ліверпуль, Манчестер і, звісно ж, Лондон, в якому близько двадцяти професійних футбольних клубів. Однак існує життя і на периферії, зокрема, у ста кілометрах від столиці на південному березі Англії розташоване місто Портсмут. Завдяки тому, що значна частина міста відділена від материка, його ще називають єдиним острівним у Британії. Портсмут – класичний представник депресивного міста, чисельність населення тут сягає лише близько 200 тисяч осіб і щороку ця цифра тільки зменшується. Це пов’язано як із малою кількістю робочих місць, так і з низьким рівнем зарплат: середній дохід жителя Портсмута – 475 фунтів на тиждень, що є нижче відповідного показника у інших містах Британії. На фоні такої не надто яскравої картини наявність футбольного клубу стає чи не єдиною розрадою індустріальної гавані.
“Портсмут” був заснований у далекому 1898 році і на відміну від більшості англійських клубів жодного разу не змінював своєї домашньої арени – команда як і раніше виступає на “Фраттон Парк”, який вміщує трохи більше 20 тисяч вболівальників. Офіційний сайт, та інші джерела дають різні цифри, тому . не будемо до кінця педантичними. А розбіжності ці, можливо, не стільки зумовлені недостовірністю даних, скільки відомою всім специфікою вболівання на Туманному Альбіоні, адже бували випадки, коли футбольні арени під час принципових матчів вміщували на 30-50% глядачів більше, ніж їхня офіційна місткість. Зокрема, клубний рекорд відвідуваності “Портсмут” встановив у 1949 році на поєдинку Кубку Англії проти “Дербі Каунті”, тоді подивитись на гру улюбленої команди зібралось 51,385 вболівальників. А тепер порівняйте цей показник із зазначеною місткістю арени.
Щодо безпосередньо історії і досягнень клубу, то в Англії прийнято умовно поділяти команди на три категорії: велика четвірка + колективи, що стали грандами в період нульових років; клуби з багатою історією, але ті, що занепали на цей момент; та ті, що не мали надзвичайних видатних досягнень раніше і є доволі посередніми сьогодні. “Порстмут” можна віднести до переліку останніх. Однак, навряд чи скажеш, що клубний музей “Помпі” геть пустує. “Сині” двічі тріумфували у Кубку Англії 1939-ому та 2008-ому роках. Ще 6 разів ними були підкорені нижчі дивізіони Англії, та це швидше як неточний удар у матчі – жодної користі, але для статистики галочка. Як не крути, а фінансова скромність мала вплив на скромність результатів.
Цікавою сторінкою в історії команди є походження її прізвиськ, серед яких: “помпі” (“помпіз”), “cині”, “турки”. Існує декілька версій виникнення таких найменувань. Перша – “помпіз” пішло від назви французького судна, яке було захоплено і транспортовано до місцевого порту. Друга – моряки із Портсмута висадились неподалік помпейських колон, відтоді їх стали називати “помпейськими хлопцями”. Третя – знову ж таки пов’язана з морем, судна, що заходили в місцевий порт ставили відмітки в журналі “Pom P”. Ну а “турками” команду називають через те, що на емблемі зображена восьмикінечна зірка і півмісяць, які пов’язують з ісламом. З’ясувавши походження прізвиськ команди, пропоную більше не турбувати сторінки, які перебувають у цілковитій гармонії з пилом і перейти до наших днів.
Більшість із нас ближче познайомилась із “Портсмутом” за часів Прем’єр-Ліги на телеканалі “Мегаспорт”. Найбільше запам’ятався сезон 2005/2006 в якому “Помпі” вели відчайдушну та успішну боротьбу за виживання і за декілька турів до завершення чемпіонату витіснили з еліти “Бірмінгем”. За весь сезон команда здобула 10 перемог, 6 із яких кров’ю і потом вирвано на фініші чемпіонату. Кували порятунок у тому сезоні Андрес Д’Алесандро, Педро Мендеш, Гарі О’Ніл, Вейн Раутледж, Лінвой Праймус.
Вже наступного сезону команду Гарі Реднапа підсили декілька перспективних та досвідчених бійців такі як: Девід Джеймс, Сол Кемпбел, Глен Джонсон, Ніко Кранчар, Нванко Кану, Джимі Траоре. До слова, цей сезон став значно успішнішим для “Портсмута”, команда фінішувала на 9-му місці і лише двома пунктами поступилась “Болтону”, який завершив кампанію в зоні єврокубків. Для тих, кого накрила ностальгія нагадаю команди, які тоді наводили шороху в Прем’єр-Лізі, а зараз поневіряються нижчими лігами – “Болтон”, “Редінг”, “Блекберн”, “Мідлсбро”, “Віган”, “Фулхем”, “Чарльтон”, та і “Манчестер Сіті” ще був без шейхів і боровся за виживання. Були ж часи!
Сезон 2007/2008 став одним із найуспішніших в історії клубу, “Портсмут” став восьмим і здобув Кубок Англії, завдяки чому отримав право виступати у Кубку УЄФА. В тому ж сезоні “Помпеї” підсилились рядом кваліфікованих виконавців: Сільвеном Дістеном, Джоном Утакою, Салі Мунтарі. Але казка не могла тривати вічно і через рік між президентом клубу та головним тренером почались серйозні конфлікти, наслідком яких стала відставка останнього. Згодом з’ясувалось, що яблуком розбрату став неефективний менеджмент клубу, на думку самого Реднапа. З цього моменту і почався незворотній процес регресу команди. Спочатку “Портсмут” фінішував 14-м, а вже через рік зайняв останню позицію і залишив Прем’єр-Лігу.
Однак, на цьому проблеми далеко не закінчились, а початок вони беруть ще із 2006-го року, коли власником команди став російський міліардер Аркадій Гайдамак. На початках власник виділяв солідні, за звичними мірками “Портсмуту”, кошти на кадрове підсилення, але всі зіркові футболісти, які приходили в клуб отримували чималі контракти, що призвело до роботи в мінус і поступового накопичення боргів, які намагались гасити кредитами зовні. Як виявилось не дарма одного разу, тоді ще наставник “синіх”, Гарі Реднап виступив із заявою, що в клубі назрівають проблеми через незрозумілі дії з фінансами, оскільки команда від продажу гравців отримала понад 50 мільйонів фунтів, а борги при цьому тільки зростали.
У 2010-му році заборгованість сягнула 138 мільйонів фунтів і клуб було визнано банкротом. В цей час продовжувалось стрімке падіння команди і в плані футбольних результатів: “помпі” залишали дивізіон за дивізіоном. Наступним власником “Портсмута” став ще один росіянин. Але і Володимир Антонов на ситуацію істотно не вплинув. По-перше, його каденція виявилась вкрай не тривалою, по-друге, клуб ним використовувався лише задля власних фінансових операцій, за підсумком яких був заарештований. Генеральна прокуратура Литви оголосила його в розшук з підозрою у присвоєнні майна в особливо великих розмірах та підробці документів.
За два роки фінансова яма тільки поглибилась, адже сума із 138 мільйонів зросла ледь не в десять разів. У цей же час Балрам Чайнрай погодився фінансувати клуб, тобто покривати мінімальні витрати для продовження виступів команди, поки не знайдеться повноцінний власник. Та чи потрібна комусь команда з третього англійського дивізіону із захмарними боргами? Ситуація розгорталась гірше нікуди і клуб був на межі ліквідації. До порятунку рідної команди взялись найвідданіші їй люди – вболівальники. Вони створили ініціативну групу, яка і вела перемовини щодо придбання прав на володіння клубом разом із приналежним йому майном. Щоправда процес був вкрай складним, справа дійшла навіть до суду.
Та все таки вболівальникам вдалось досягти згоди з президентом і федерацією футболу, яка допомогла обнулити рахунки “Портсмута” за умови, що фанати виплатять 3 мільйони фунтів попередньому власнику впродовж декількох місяців. Кошти збирали всім містом, дехто жертвував по 50 тисяч, дехто по одній, чи взагалі декілька сотень фунтів, але торсида зуміла зібрати необхідну суму у визначені терміни і футбольний клуб “Портсмут” з того моменту розпочав нову сторінку у своїй історії, а найголовніше – продовжив своє існування.
Перший матч “народна” команда програла “Брентфорду” з рахунком 2-3, але результат не надто засмутив вболівальників, які зазначали, що все тільки починається і вони готові переписувати історію. Звичайно, реальність далека від казки і “Портсмут” не перетворився в карету після помаху чарівної палички, але він хоча б продовжив грати, хоч і не дуже успішно, бо по закінченню сезону команда знову опинилась у зоні вильоту і опустилась вже до четвертого англійського дивізіону.
Вболівальники “Помпеї” на всі руки майстри: потрібно купити команду – будь ласка, потрібно по ходу матчу замінити арбітра – будь ласка. Неординарний епізод стався під час домашнього матчу проти “Ньюпорта”: в кінці першого тайму головний арбітр отримав пошкодження, його замінив четвертий рефері. В перерві матчу диктор оголосив по стадіону, що потрібна людина із суддівським досвідом, щоб замінити четвертого арбітра. На прохання відкликнувся один із вболівальників, який потім сказав у інтерв’ю: “Я прийшов на стадіон подивитись футбол, а в підсумку сам став частиною гри. Це було чудово. Я сказав, що маю досвід і мене провели у суддівську кімнату, та видали верхню частину форми”.
Такі вони хоробрі серця із Портсмута, а одноіменна команда зараз займає 7-ме місце в четвертому дивізіоні і плекає надії на подолання руїни. Шкода втрачати доволі самобутній, хоч і скромний колектив, який свого часу уже встиг розколихати грошовите футбольне болото Прем’єр-Ліги. Тож залишається тільки сподіватись на розквіт футболу біля берегів англійської периферії.
Олександр Новак, “Брутальний футбол”
