Рівно за місяць до початку сезону в Англійській Прем`єр-лізі “Брутальний футбол” влаштує вам мініекскурс історією та пройдеться по найболючіших моментах великих гравців.
Під час коронакризи авторитетний портал “Sky Sports” підготував список, сформований із видатних зірок, які так і не спромоглися виграти чемпіонат Англії. Він виглядає так:
| 25. Стів Макманаман | 20. сер Том Фінні | 15. Ліам Брейді | 10. Метью Ле Тісьє | 5. Гарі Лінекер |
| 24. Пет Дженнінґс | 19. Пол Маґрат | 14. Паоло Ді Каніо | 9. Джанфранко Дзола | 4. Джефф Герст |
| 23. Кріс Уоддл | 18. Освальдо Арділес | 13. сер Стенлі Метьюз | 8. Джеймі Карраґер | 3. Пол Гаскойн |
| 22. Ґордон Бенкс | 17. Давід Жинола | 12. Стюарт Пірс | 7. Гленн Годдл | 2. Стівен Джеррард |
| 21. Хабі Алонсо | 16. Роббі Фаулер | 11. сер Тревор Брукінґ | 6. Джиммі Ґрівз | 1. Боббі Мур |
На щастя, гравці епохи теперішнього “Ліверпуля” не увійдуть у цей список ніколи. Тому ми сконцентрувалися на першій десятці та вирішили з’ясувати, наскільки ці футболісти були близькими до реалізації мети.
10. Метью Ле Тісьє
Позиція: плеймейкер
Команди: “Саутгемптон”, “Істлі”, “Гернсі”
Максимальне місце: 7-ме (сезон 1989/90)
Ле Тісьє присвятив найкращі роки “Саутгемптону”, чим завжди неабияк дивував. Надзвичайно талановитий півзахисник знаходився 16 сезонів (!) у середовищі, об’єктивно слабкому для свого рівня – “святі” не сприймалися навіть у якості міцного “середняка”. Майстер штрафних стандартів, надійний пенальтист, виконавець з феноменальним баченням поля – невже йому подобалося разом із партнерами стабільно плестися у нижній частині турнірної таблиці? Це патріотизм, зона комфорту чи відсутність амбіцій?
Родзинка в тому, що Метт був специфічною людиною, не визнавав авторитетів, грав у власне задоволення і відверто лінувався. Він чітко усвідомлював знаковість для клубу і не прагнув більшої слави – саме тому не здобув жодного серйозного трофею. Максимум – 7 місце Першого дивізіону 1989/90.
То чому ж Ле Тісьє у цьому рейтингу? Винятково завдяки філігранній майстерності, якою зачаровував трибуни. Футболіст міг представляти інтереси грандів (наприклад, за ним довго полював сер Алекс Ферґюсон), проте обрав свій самобутній шлях.
9. Джанфранко Дзола
Позиція: відтягнутий форвард
Команди: “Челсі”
Максимальне місце: 3-тє (сезон 1998/99)
Джанфранко Дзола є одним із найяскравіших уособлень “Челсі” Рууда Ґулліта. Плеймейкер, придбаний лондонцями у листопаді 1996-го, став першим та єдиним футболістом, який провів неповний сезон, але отримав по його завершенні звання гравця року Прем’єр-ліги.
Неординарність та непередбачуваність дозволили Дзолі методично мучити, шокувати і знущатися над опонентами в АПЛ. Так, він не поповнив колекцію відповідним трофеєм, та навряд чи сильно рефлексував з приводу його відсутності (як той же Джеррард). До того ж, “Челсі” до появи російських активів прекрасно розумів допустиму стелю – так, нав’язував боротьбу, однак об’єктивно не дотягував до планки, заданої “Манчестер Юнайтед” і “Арсеналом”.
Джанфранко оформив на “Стемфорд Брідж” 2 Кубки і Суперкубок Англії, Кубок футбольної ліги, Кубок володарів і Суперкубок УЄФА. Що стосується національного золота, то Дзола виконав свою місію – хіба є щось дорожче для італійця, ніж Скудетто? В 1990-му “Наполі” пошив у дурники “Мілан”, “Інтер” та “Ювентус” – “партенопейці” ощасливили весь південь Італії.
8. Джеймі Карраґер
Позиція: центральний захисник
Команди: “Ліверпуль”
Максимальне місце: 2-ге (сезони 2001/02, 2008/09)
Джеймі Карраґер – великий, і це твердження не підлягає сумнівам. Центрбек майже на два десятиліття зацементував місце у старті “Ліверпуля” і став учасником доленосних перемог – готові побитися об заклад, що будь-хто віддав би все на світі, аби повторно пережити емоції епічного фіналу у Стамбулі. Загалом Джеймі напрацював на 11 трофеїв, але АПЛ зрадницьки пройшла повз – Арсен Венґер, Жозе Моурінью та сер Алекс Ферґюсон були кращими, ніж “скаузери” під правлінням Жерара Ульє чи Рафаеля Бенітеса.
7. Ґленн Годдл
Позиція: плеймейкер
Команди: “Тоттенгем”, “Свіндон Таун”, “Челсі”
Максимальне місце: 3-тє (сезони 1984/85, 1986/87)
Сьогодні всі звикли кепкувати над “Тоттенгемом”, а були часи, коли команда представляла собою грізну силу – в 1960-х (про які ми поговоримо трохи нижче) та 1980-х роках минулого століття. Ґленн Годдл запалював в середині 80-х – півзахисник був живим ідолом лондонців і на свій пік вийшов під керівництвом Кіта Баркіншоу. Кубок УЄФА 1984/85, вирваний у напруженій битві з “Андерлехтом”, 2 Кубка і 1 Суперкубок Англії – немале досягнення.
З чемпіонством було складніше – “лілово-білі” переслідували високі амбіції, але нічого не могли вдіяти з поколінням Бутруму в “Ліверпулі”. Однак Годдл все ж має омріяне “золото” – щоправда, оформлене з “Монако” у 1988-му.
6. Джиммі Ґрівз
Позиція: центрфорвард
Команди: “Челсі”, “Тоттенгем”, “Вест Гем Юнайтед”, “Брентвуд Таун”, “Челмсфорд Сіті”, “Барнет”
Максимальне місце: 2-ге (сезон 1962/63)
Джиммі Ґрівз – дядечко, з яким не можна жартувати. Зараз усі захоплюються юним Кіліаном Мбаппе, а от британець був явно не гіршим – ще до настання 20-річчя він забив більше 100 голів у Першому дивізіоні. Чемпіон світу, шестиразовий найкращий бомбардир Англії (рекорд, непобитий досі), володар 5 кубків, завойованих у складі “Тоттенгема” – менеджер Білл Ніколсон підготував справжнього вбивцю, який наводив жах у карному майданчику.
Шкода, що Джиммі, серед безлічі взятих ним регалій, не має головну – в розіграші 1961/62 “шпори” відпустили вперед “Евертон” (не повірите, було й таке). Як наслідок, “іриски” відірвалися на 6 очок і з 61 балом відсвяткували шосте чемпіонство в історії.
5. Гарі Лінекер
Позиція: центрфорвард
Команди: “Лестер Сіті”, “Евертон”, “Тоттенгем”
Максимальне місце: 2-ге (сезон 1985/86)
Гарі Лінекеру капітально не пощастило – одіозний троль і гроза Twitter міг тріумфувати в Першому дивізіоні, але йому не вистачило буквально дещиці. Нападник довгий час захищав кольори непретензійного “Лестер Сіті”, а до “Евертона” приєднався в 1985-му – якраз чинного чемпіона країни. “Іриски” спробували захистити звання найкращих, та на фінішній прямій програли конкуренцію “Ліверпулю” – Кенні Далґліш випередив непримиримих суперників на 2 очка. Лінекер відзначився рекордною кількістю м’ячів (30) і був визнаний футболістом року, втім, якщо розібратися, залишився з носом.
Після періоду, проведеного в “Барселоні”, центрфорвард працевлаштувався в “Тоттенгемі”, але і там не стрибнув вище голови. Відсутність золотих медалей у будь-якому із клубів затаврувала кар’єру Лінекера відчуттям недоговореності – зауважте, коли Гарі згадують, то, насамперед, у контексті колишньої зірки збірної Англії та найрезультативнішого голеадора ЧС-1986. Хоча і це непогано.
4. Джефф Герст
Позиція: центрфорвард
Команди: “Вест Гем Юнайтед”, “Сток Сіті”, “Телфорд Юнайтед”
Максимальне місце: 5-те (сезон 1973/74)
Джефф Герст має в активі Кубок Англії та Кубок володарів кубків, але знаменитий аж ніяк не цим – центрфорвард виявився єдиним, кому вдалося тричі вразити ворота суперника у фіналі чемпіонату світу. Та виграти його – в 1966-му Тофік Бахрамов зарахував м’яч, який ще довго викликатиме полум’я нижче спини.
Персонально Герст виглядав “машиною”, а от “Вест Гем” – непоганим кубковим бійцем, абсолютно нікудишнім на тривалій дистанції. Тож центрфорвард зірок з неба не хапав і в 1974-му ледь прошмигнув в Кубок УЕФА – його “Сток Сіті” посів 5 рядок, обстрибавши сусідній “Бернлі” лише завдяки додатковим показникам у вигляді різниці забитих та пропущених голів.
3. Пол Гаскойн
Позиція: плеймейкер
Команди: “Ньюкасл Юнайтед”, “Тоттенгем”, Мідлсбро”, “Евертон”, “Бернлі”, “Бостон Юнайтед”
Максимальне місце: 3-є (сезон 1989/90)
Англійці були б не англійцями, якби не пригадали Пола Гаскойна. Півзахисника люблять за суперечливість, фактурність і щирість – хтось бачить в ньому невиправного алкоголіка, інші ж досі вдячні емоціям, проявленим після вильоту “трьох левів” із ЧС-1990. Тоді Ґазза розплакався наче мала дитина, проте Англія зрозуміла та розділила горе – так бовдур, жартівник і клоун вмить перетворився на національного героя.
Гаскойном захоплювався Ферґюсон, його порівнювали с Джорджем Бестом, обожнювали в Італії та Шотландії. На батьківщині плеймейкер став культовим персонажем, однак виграв тільки одну нагороду – Кубок Англії 1991 року. В 1988-му Пол повів себе у властивій манері – поспішив з вибором наступної команди. Замість того, щоб підписати угоду з “Манчестер Юнайтед”, вихованець “Ньюкаслу” перебрався на “Вайт Гарт Лейн”.
Всі знають знамениту фразу, присвячену “Тоттенгему”: “Лайном ти не був, але і до вершин не дістався”. Так-от, вона влучно описує перебування Гаскойна у стані “шпор”: якщо в 1990-му він допоміг лондонцям фінішувати на 3 сходинці, то вже через рік бовтався в середині таблиці. А в сезоні 1991/92 “лілово-білі” взагалі розташувалися на 15 позиції – про яке чемпіонство може бути мова?
В 1998-му Ґазза повернувся в АПЛ, але вже не мав минулого блиску. Та і “Мідлсбро”, “Евертон” чи “Бернлі” – однозначно не те середовище, де в його роки можна було претендувати на щось дійсно вагоме.
2. Стівен Джеррард
Позиція: центральний півзахисник
Команди: “Ліверпуль”
Максимальне місце: 2-е (сезони 2001/02, 2008/09, 2013/14)
Яка іронія долі – Стівен Джеррард й тут задовольнився другим рядком. Стіві Джі, як і Каррагер, був неодноразово близьким до втілення мрії, але у всіх випадках ковтав пил, намагаючись наздогнати більш вправних конкурентів.
Не будемо оригінальними, коли скажемо, що півзахисник змарнував найреальнішу нагоду у кампанії 2013/14 – його падіння у поєдинку з “Челсі” стало символом неспроможності “Ліверпуля” втримати ситуацію під контролем. Що і трапилося – “Манчестер Сіті” скористався замішанням мерсисайдців і вирвався на 2 очки.
Зважаючи на це, виникає питання – чи вчинив Джеррард вірно, свого часу відмовивши “аристократам” Романа Абрамовича? З іншого боку, приємно знати, що в світі ще існують люди, для яких командні амбіції вищі особистих планів.
1. Боббі Мур
Позиція: центральний захисник
Команди: “Вест Гем Юнайтед”, “Фулгем”
Максимальне місце: 6-е (сезони 1958/59, 1972/73)
Черговий переможець ЧС-1966 (от любить Англія своїх легенд і за будь-якої нагоди пригадує події 54-річної давнини). Чи справедливе рішення – розташувати Боббі Мура на чолі списку? Як на мене, воно дещо суб’єктивне – той же Грівз, про якого ми говорили нижче, був ближчим до здобуття чемпіонства.
На користь Мура говорить його статус – саме він носив капітанську пов’язку під час доленосного Мундіалю (спочатку ця функція лежала на плечах високошанованого Джиммі Армфілда, але він травмувався напередодні змагання), а через чотири роки протистояв Пеле, після чого бразилець зізнався, що ще не бачив крутішого захисника. Дарма, що Бразилія здолала родоначальників футболу 1:0 – чи це часом не тролінг?
Професійні навички і схильність медіа вплинули на сприйняття Мура – він, як і Герст, має кілька не останніх командних призів, проте і близько не підібрався хоча б до топ-трійки Першого дивізіону. Тим не менш, є мастодонтом свого цеху – коли ж ще Англія триматиме в руках Кубок світу? Ой, не скоро.
