Футбол на Босфорі хоч і потенційно перспективний, але водночас і суперечливий, адже має свої підводні рифи, які не дуже зрозумілі нашій футбольній спільноті. В рейтингу ФІФА національна збірна станом на квітень 2017-го займає 22 сходинку, в той час як в таблиці коефіцієнтів футбольних асоціацій УЄФА Туреччина розмістилась на 10 позиції, конкуруючи з Бельгією та Чехією. В чому причина таких суперечностей? БФ пропонує вам глибше ознайомитись з реаліями турецької Суперліги.
Фінансування та інфраструктура
На відміну від Китаю, де футбол – це державна справа, турецький президент взагалі не переймається питаннями футболу та й спорту взагалі, йому і без того проблем вистачає. Фінансування клубів повністю знаходиться в руках бізнесменів, які контролюють всі футбольні процеси в Туреччині, включно з федерацією футболу країни. В своїй масі власники футбольних клубів це традиційно компанії, які займаються нерухомістю, технікою та мобільним зв’язком. Фішка інвесторів в тому, що вони залишаються в тіні, на відміну від китайців, які рекламують свої клуби майже в кожному інтерв’ю. Власники цих компаній так само, як і в Китаї отримують хороший бонус за свій внесок в розвиток спорту – податкові пільги, які часом сягають 40% від чистого прибутку клубу. Прихід на турецький ринок західних інвесторів можливий лише, мабуть, тільки у “Фенербахче”, який будує свою стратегію на проєвропейський лад, всі інші клуби не пускають чужих до свого “городу”.
Що стосується інфраструктури, то на території країни наразі діють 53 стадіони, 11 з яких буди зведені чи реконструйовані за останні 6 років. Найменша арена вміщує трохи більше 7 тисяч глядачів, а найбільша – 82 тисячі, але відвідуваність залишає бажати кращого – на середньостатистичному матчі чемпіонату може бути присутніми 8 – 10 тисяч глядачів.
В кожного більш-менш солідного клубу турецької Суперліги також є футбольна академія. Але, на жаль, турецька школа футболу не може вразити своїми випускниками на європейській арені. Єдиним успішним проектом босфорської школи можна назвати Арду Турана, вихованця “Галатасарая”, інші ж зірки збірної такі як Емре Мор, Хакан Чалханоглу чи Нурі Шахін були виховані за кордоном, а деякі з них навіть турецької мови не знають, але їх різними способами загітували надягти футболку національної збірної. Тому й рейтинг національної збірної вищий ніж рівень чемпіонату. Тож потужність турецького виховання теж під питанням.
Три кити турецького футбольного бізнесу
Тож чому футбол на Босфорі не розвивається навіть за шалених фінансових вливань в клуби та масову пропаганду гри в Туреччині? . Щонайменше, на це є три причини:
Гроші є – мізків немає
Турецьким власникам тут варто було б повчитись в китайців, які свої гроші не вкладуть в абищо. Підтвердженням цього факту є китайський чемпіонат, який стрімко розвивається, відвідуваність зростає, гроші заробляються. Якщо на трансферному ринку ще хоч якось пристойно: купуються гравці, які роблять результат, розвиваються в межах клубу. Прикладом такої чудової роботи є “Бешикташ” і його останні придбання. Матей Мітровіч та Раян Бабел – гравці, які придбані в зимове ТВ, показують добротні результати та виправдовують відношення “ціна-якість” та “Карабюкспор”, який підсилився українцями згідно своїх можливостей та показує стабільний футбол. Але що стосується тренерських призначень, то все туманно, нерозумно і дуже невигідно. Суть тренерської кризи полягає в тому, що дійсно крутих турецьких спеціалістів в Туреччині не так багато, а точніше він один – Фетіх Терім.
Інші ж турецькі коучі час від часу видають непевні результати. Вихід з цієї ситуації простий – купуємо іноземця. Тренерів з-за бугра боси, звісно, заманюють мільйонними чеками, в сподіваннях на те, що спеціаліст-іноземець принесе йому славу. Найчастіше ці вливання не виправдовують себе і прикладів тому є безліч: Вітор Перейра, колишній тренер “Фенера”, який мов куля вилетів з ЛЧ, Славен Біліч, колишній коуч “Бешикташа”, котрий за три роки не зміг виграти з командою нічого та врешті Берндт Шустер, який як несподівано з’явився в тому ж “Бешикташі”, так несподівано і зник. Як висновок: боси навмання вибирають собі тренерів – результату ніякого.
Корупція по-турецьки
Скажемо прямо, корупція в футболі є в будь-якій країні. Не виняток і Туреччина, яка, мабуть, одна з країн, яка найглибше засіла в корупційній ямі. Не можна сказати, що наш південний сусід не намагався боротись з цією холєрою. Але налагоджена система опирається здоровому глузду. Згадати хоча б матч турецького чемпіонату “Галатасарай” – “Трабзонспор” в лютому 2016-го, коли арбітр зустрічі творив, що хотів, показавши гравцям “Трабзону” 4 червоних картки. Після цього матчу представники комітету з етики ФФТ заявляла, що босфорському футболу потрібен ковток свіжого повітря, робила заклики до УЄФА, щоб вони втрутились в процес розвитку їхньої роботи. Невдовзі цей склад комітету був звільнений в повному складі.
Чи заглянемо ще раніше в сезон 2011-2012, коли “Фенер” став чемпіоном, обійшовши на повороті той же “Трабзон”. Невдовзі після цього в структурі “канарок” були проведені рейди, за якими слідували обвинувачення в продажі та придбанні матчів та давання хабарів арбітрам. Справа була закрита не без участі нинішнього глави держави Туреччини, який заявив, що клуб та його фанати не повинні бути покарані за чужий злочин, і що за “договорняки” повинні відповідати не юридичні, а фізичні особи, які здійснювали факт придбання та давання. Це, звісно, сильна заява і перевіряти її ніхто не став і все вляглось.
І це не остання історія, яку прикриває ФФТ: купівля “правильних” арбітрів, злив матчів, ставлення тої чи іншої посадової особи в федерації – це лише квіточки. Безперечно в кожній країні можна знайти кричущі випадки корупції. Але чути від представників влади, що купляти результат це ок – зовсім ні в які ворота не лізе.
Зарплатний фронт
Якщо ви думаєте, що з/п затримують тільки в УПЛ, то ви помиляєтесь. В Туреччині тільки три клуби, які не дозволять собі ніколи затримати заробітну плату, бо тиск на ці клуби найбільший. Це елітна трійка: “Фенербахче”, “Галатасарай” та “Бешикташ”. Всі інші команди можуть спокійно тримати гравців на сухому пайку. Слід сказати, що затримка зарплат – це не тренд останніх років. Згадати хоча б конфлікт Юрія Калитвенцева і “Трабзону”, який довгий час в судовому порядку забирав свої чесно зароблені чи Сергій Беженар, який за доволі сумнівних обставин покинув “Ерзурумспор”. Клуби другого ешелони дуже й дуже жадібні і зайвого вам не переплатять, а часом й не доплатять. Інколи навіть можуть розірвати контракт через фінансові проблеми в клубі, що теж ставалось доволі часто. Тож Сєлі з Рибкою варто подумати над запасним варіантом клубної прописки в тому разі, якщо “Карабюкспор”, який тільки-тільки вибрався в еліту турецького футболу, і фінансово нестабільний, вкаже на двері.
Чого українці обирають Туреччину?
Тож, що ми маємо: тотальна корумпованість найвищих ешелонів футбольної влади, затримка зарплат та нестабільна політична ситуація в країні, яка час від часу страждає від терактів. Додайте до цього звичайнісіньку неможливість розвитку кар’єри. То чого ж вони тоді їдуть, спитаєте ви?
Версій за таких розкладів небагато. Є версія, що українські гравці їдуть на південь догравати і це безперечно так. Бо, поглянемо правді у вічі, Сєля і Рибка вже не торт і навряд чи вони матимуть серйозні пропозиції від топ-клубів. А в Карабюку тепло зустріли і в ресторанах безкоштовно годують. Чим вам не рай?
Інша версія – трамплін для власної кар’єри. Очевидно, що Саша Караваєв відправився у «Фенер» саме для цього. Там і конкуренція в команді сильніша і мотивація для зросту присутня, досвіду піднабратись, а потім повернутись назад в «Шахтар», який майбутнього сезону буде виступати в ЛЧ, а там можливо буде пропозиція від топ-клубу, зважаючи а те, що Караваєв доволі перспективний фланговий гравець, який може серйозно підсилити команду. Цю ж логіку можуть використати ще кілька наших молодих футболістів, але не будемо забігати наперед.
Для турків же, українські гравці – це справжня знахідка. Після Євро-2016, наші футболісти впали в ціні, а турки швиденько на це зреагували. Плюс до того турецька скаутська мережа добре знайома з українськими гравцями, тому що українські команди часто обирають місцем проведення зборів саме Туреччину. Ось і виходить таке взаємовигідне співробітництво Україна -Туреччина.
Тож, чи варто їхати з УПЛ до турецької Суперліги – питання. Є плюси і мінуси переїзду наших на Босфор, але об’єктивно кажучи різниця між чемпами мінімальна.
