Роздуми Михайла Юхименка стосовно трагічної долі збірної України.
Збірна України провалила відбір на ЧС. Знову. Здається, такі часті фейли вже не можуть здивувати рядового вболівальника: після 2006 року ми провалили відбір на Євро-08, провалили відбір на ЧС-10 та ЧС-14 і чудом пройшли на Євро-16, де провалили взагалі все. Єдине, в чому наша національна команда не провалилася – це у даруванні надії, що кидала в ейфорію всю країну рівно до того моменту, поки жорстока реальність не відправляла нас у нокаут.
Втім, збірну України не слід у чомусь винити. Їй слід поспівчувати, адже в світі немає команди з більш несправедливою долею. Синьо-жовтій дружині просто не пощастило з тим, що вона прив’язана до українського футболу, адже останній виріс не у благородній освіченій сім’ї австрійських дворян – він виживав у гоп-шалмані радянських жлобів. Цей насильницький союз красуні та чудовиська не міг дати нічого більшого, ніж безнадійне сподівання на краще – саме те, чим збірна і займалася все життя.
Здавалося б – до чого тут незрозуміла лірика, коли команда вартістю у 100 мільйонів євро провалює відбір за відбором? Але, огледівшись на останні 8 років, можна впевнитись – українській збірній насправді не пощастило бути українською.
2009 рік став переломним в нашому футболі – вітчизняні клуби громили всіх у єврокубках, національна команда нарешті переграла Англію та відправила за борт клятих хорватів, а U-19 виграла чемпіонат Європи. По всій країні будувалися нові стадіони та бази, на яких до топ-клубів готувалися Коноплянка, Ярмоленко, Ракицький, Хачеріді, Кравець, Коваль… З цього і по 2015 рік жартувати про кривоногих футболістів стало моветоном, а від наших клубів та збірних кожного сезону стали вимагати як мінімум чвертьфінал. Це був піковий період, про який, очевидно, можна буде розказувати внукам.
Тим не менш, саме в цей період національна команда була очолювана тренерами, які працювали за конспектами 1975 року. Футболісти це прекрасно розуміли – той же правдоруб Селезньов говорив, що майже всі наставники, крім Луческу та Рамоса, являли собою махровий совок, а Шевчук на Євро-16 тролив весь штаб, пропонуючи переглядати матчі не Чехії, а Чехословаччини. Тренери сміялися, адже, зі слів В’ячеслава, прекрасно розуміли, наскільки модерний їх футбол. Сміялися, розуміли та продовжували грати в нього.
Андрій Шевченко став першим тренером збірної України, який намагався грати в атакуючий ФУТБОЛ з позиції сили. Перший тайм в Коньї, побиття турків у Харкові та перший тайм проти хорватів показали, що це дійсно можливо, та от біда – у Шеви нема того ресурсу, який був у Блохіна та Фоменка. У вирішальному матчі лідерам “Реалу” та “Інтера” протистояли гравці “Ворскли” та “Зорі” – це все, що треба знати про нашу кадрову ситуацію в 2к17 році.
Шеві не вистачило прагматизму, з яким у свій час переборщив Фоменко, але блет – як же це досадно! Поки в нас були кадри для атакуючого ФУТБОЛУ, ми грали у бій-біжи в 10 опорників на результат. Коли ж ми захотіли пограти у ФУТБОЛ, то виявилося, що на такому рівні робити це вже нікому…
Це досадно, але в чому несправедливість? А в тому, що тренерів де-факто призначають не наради спеціалістів, а чиновники, яким футбол взагалі до одного місця. Для них головне – відсидітися, підзаробити, завести корисні знайомства, протягнути поближче свою людину. Ситуація, в принципі, типова для всіх країн, проте в Україні безлад схожий на природній газ – він теж має властивість займати собою увесь вільний простір.
Кожне призначення тренера у збірну в останні 8 років являло собою ядовитий субстрат із популізму, пліток та скандалів. Суть цього акту визначалася намаганням поставити у керма перш за все “зручного”, а не талановитого спеціаліста. Останній, в свою чергу, мав спочатку думати про те, як балансувати між примхами чиновників, тиском клубних ЗМІ та здоровим глуздом, зрештою не справляючись ні з чим та йдучи на дно разом з перспективним складом.
Національна команда стала заручником внутрішнього срача серед верхів українського футболу. Блохін, очевидно, був людиною Суркіса і отримав кресло наставника після того, як стала очевидна деградація збірної під керівництвом тимчасових коучів-самоучок. Тихому Фоменку, ймовірно, забороняли використовувати ряд ключових виконавців через політичні мотиви, а з перемінами настроїв у ФФУ йому насильно підсунули в штаб Шевченка, на якого тепер накинулись ЗМІ всім відомого клубу.
Саме тому долю збірної України можна назвати несправедливою. Маючи купу класних виконавців, вона не грала у футбол, тому що з волі верхів не мала відповідних тренерів. Останні ж через примхи керівництва не могли реалізувати й половини своїх застарілих вмінь. І тільки тоді, коли конче треба було програти, збірна України отримала свого модерного коуча і шанс пограти з позиції неіснуючої сили.
Вибач, збірна. Європа тобою б cealis generic. пишалася, але ти – наша.
Михайло Юхименко, “Брутальний футбол”
Фото: Getty Images/NurPhoto; Олександр Попов.
