Вітаю усіх! Нарешті моя багатообіцяюча поїздка скінчилася, і я маю змогу поділитися своїми враженнями та думками про португальський футбол.
За останні десять років мені вдалося дуже багато помандрувати світом, але лише останнім часом я почав поєднувати свої подорожі з моїм захопленням, футболом. Приїжджаючи до будь-якої країни, я намагаюся отримати якнайбільше інформації стосовно розвитку «гри мільйонів», вболівальників, а також інших навколофутбольних моментів.
Цього разу, дізнавшись, що летіти будемо до Португалії, почав одразу підшукувати підходящі варіанти, щоб відвідати якусь гру. . Найцікавішим, звісно, було потрапити на матч Ліги Чемпіонів між лісабонським «Спортингом» та ЦСКА, але саме у цей день я мав їхати до Порто. Тому, зваживши усі фактори, вирішив купити квиток на матч Ліги НОС (за торговою маркою спонсору) між «Спортингом» та «Пасушем».
На офіційному сайті «Спортингу» квитки не продають, тому вже по приїзду до Лісабону я почав вирішувати це питання. У кіоску мені вдалося придбати лише ваучер, який потім можна було обміняти на квиток. Виглядає цей папірець ось так:
Здавалося, що усе дуже легко і навіть до матчдею не треба їхати до стадіону, а це дуже зручно (адже знаходиться він на віддаленій станції метро). На практиці все виявилося набагато складнішим, але про це пізніше.
За годин п’ять до матчу я прогулювався одним з найбільших торгових центрів Лісабону. Майже усі люди вже були вдягнені у кольори своєї команди, або перев’язували руки фірмовими клубними шарфами. Серед усього цього зелено-білого моря я звернув увагу на одну сім’ю, яка, на мою думку, виглядала найдосконаліше.
Виїхати до стадіону я вирішив за дві з половиною години до гри, але навіть тоді метро було переповнене вболівальниками. З зупинкою помилитися важко: на ній розташований лише Стадіон «Жозе Алваладе». Під стадіоном великі лавки з клубною атрибутикою, де я не стримався і придбав собі шарфик на пам’ять.
Залишалося багато часу для вирішення питань з квитком, а почалася низка проблем. Перша була в тому, що майже ніхто не розмовляв англійською. Я запитав 5-7 людей і усі лише махали головою не розуміючи, що я кажу. Зустрів декілька англійців, які також шукали допомоги. Врешті-решт я знайшов декількох стюардів, які робили круглі очі, побачивши мій ваучер, але казали, щоб я спробував пройти через турнікет. І лише поліцейський біля турнікету відправив мене в бік кас, хоча й досконало нічого пояснити не міг.
Стюард, що завідував касами розмовляв англійською добре. Отже, після години пошуків я стояв в потрібній черзі і вже через п’ятнадцять хвилин отримав омріяний квиток.
Увійшовши на трибуни, я зрозумів, що працівники кас навіть не звертають уваги на квитки, які штампують, адже хлопець зі своєю дівчиною мали квитки через одне сидіння, а тато з сином взагалі у різних рядах.
Цікаво, що трибуни для фанатів гостей були виділені, але жодного вболівальника «Пасуша» на стадіоні не було. А фанатський сектор «Спортинга» ну дуже великий. Позмінно фанати «левів» розтягували банери, піднімали прапори з символікою клубу, заряджали цікаві, але взагалі незрозумілі чанти.
За декілька хвилин до початку залунав гімн лісабонського клубу. Взагалі, він нагадував якусь стару італійську естрадну пісню, де більша частина стадіону знала лише слова «Viva Sporting!».
Зсередини стадіон виглядає набагато краще, ніж зовні. Сидіння м’які та у своїй більшості знаходяться під дахом, тому невеликий дощ не завадив перегляду.
Результат матчу можна глянути в інеті, а я хочу висловити деякі думки стосовно португальського футболу. По-перше, португальські клуби на внутрішній арені та у Європі – це дві великі різниці, як кажуть у нас в Одесі. У своєму чемпіонаті вони грають заради глядачів, вони роблять шоу. Багато фінтів, трюків та індивідуальної майстерності. Навіть здається, що дивишся футзал.
По-друге, про захист команди забувають з першої і до останньої хвилини. Тисячі помилок в лінії оборони. У багатьох випадках захисники просто віддають м’яч суперникам.
В цілому «Спортинг» виглядав сильніше та міцніше. «Леви» забили дуже стильний гол та створили ще понад 10 моментів. На жаль, відео голу я не зняв, але радість гравців «Спортингу» була сфотографована.
Але, як я казав, свою справу зробила помилка в обороні, за яку лісабонці отримали потрійне покарання: вилучення, пенальті, а потім і гол у ворота.
Виграшну гру прийшлося закінчувати у нічию. Після фінального свистка фанати у засмучених почуттях залишали стадіон. Я ж мав поквапитися, адже ми жили в місті Кашкаїш, що в 30 хвилинах їзди на поїзді від Лісабону.
До речі, побувавши на «Мисі Року» у цьому місті, побачив до болі знайомий, навіть рідний напис, який не міг не сфотографувати.
Це був дуже цікавий досвід. Не можу сказати, що я полюбив португальський футбол з першого погляду, але деякі симпатії до нього закралися мені в душу. Сподіваюся, що і ви зможете почерпнути щось для себе з цієї статті!
Влад Гаращенко, спеціально для Брутального Футболу
