Цей хлопець став справжнім відкриттям поточного євросезону у Європі. Залишитись надовго на провідних полосах світових спортивних видань йому завадив “Айнтрахт”, що закамбечив удома проти “Бенфіки” Жоао Фелікса, відігравшись з виїзної поразки у Португалії (2:4). Вдома “Бенфіка” буквально катком проїхалась по німцях, а диригентом процесу був 19-річний португальський юнак, що поклав “трьоху” гостям із Франкфурта. Незважаючи на виліт з Ліги Європи, дуже схоже, що Жоао Фелікс стане одним з головних героїв найближчого трансферного вікна. Клаусула на цього парубка становить 120 мільйонів євро і на нього уже претендують “Ман Сіті” та “Ювентус”. Подейкують, боси “Старої Синьйори” домовились з Кріштіану, аби той як кумир дитинства, вмовив малого переїхати в Турин. Що ж це за хлопець і яким є його персонаж? Про це сьогодні ми розповімо вустами самого Жоао Фелікса, який розповідав медіа історію свого успіху.
П’ять днів на тиждень протягом шести років у віці від 7 до 13 років мої батьки возили мене з Візеу до Порту.
Це була справжня подорож.
Поїздка туди і назад займала близько 150 миль. Щодня. Порту було місцем, де я міг слідувати за своєю мрією – стати професійним футболістом. І через шість років, після цих безкінечних поїздок, я запам’ятав кожен поворот, кожну вибоїну і кожен світлофор. Коли мені виповнилось 13 років, ми поїхали туди в черговий раз. Але цього разу повернення додому не було – принаймні, не найближчим часом.
Я їхав туди, щоб приєднатись до “Порту” цілком і повністю.
Пам’ятаю, як вийшов з машини, тримаючи тата за руку. І ми пішли до кімнати, де я мав жити з іншими юними футболістами.
Ми сіли там – і в мене потекли сльози.
Я сказав: “Тато…Тато, я не хочу залишатися, хочу поїхати додому. Я не можу цього зробити”.
Думаю, мій тато розумів усю відповідальність рішення, яке ми мали прийняти. Він оглянув кімнату, глибоко зітхнув і подивився мені в очі.
“Окей, але сьогодні ти залишишся тут. І якщо ти будеш себе почувати так само завтра, післязавтра чи наступного дня – зателефонуєш мені, і я тебе заберу. Я привезу тебе додому, але вже ніколи сюди не поверну. Нехай буде так”, – сказав він.
Його тон був таким, який я не чув ніколи до цього. Це було серйозно і дійсно мало значення. Щось клацнуло, коли він промовив ці слова. Як момент ясності – мені потрібно було бути саме тут. Хоча я й боявся того, що буде, але це було необхідно.
У юнацькому футболі зростати потрібно швидко.
Тепер я пропускав наші матчі з моїм братом на кухні нашого будинку у Візеу. Це було найкращим. У нашій вітальні лежало, напевно, 15 футбольних м’ячів. І я не обманюю. Бачите, м’яч… Він дорогоцінний. Це подарунок. Подарунок тобі, подарунок мені.
Мої батьки кажуть про мене: “Коли Жоао був дитиною, він навчився вести м’яч, перш ніж ходити”.
Звісно, це неправда. Але, це схоже на правду… Розумієте?
Біля моїх ніг завжди був м’яч. Завжди. Завжди. Завжди. І якщо я збирався передати його вам, мені потрібно було б вам довіряти, правильно? Я маю на увазі… Це мій м’яч, я не знаю, що ви збирається з ним зробити. Ви могли просто віддати його комусь, або щось у цьому дусі. Я не дозволю цього!
Я довіряю своєму братові, тож віддавав йому дуже багато передач. Швидкі паси, стінки, круті моменти. Прекрасна гра.
Поки я ріс і як чоловік, і як гравець, то усвідомив, що найбільше я люблю володіти м’ячем і грати в чудовий, щасливий футбол. Тобто я найкраще себе проявляю, коли просто є собою. Але коли я грав за молодіжну команду “Порту”, таке траплялось не завжди. Вони не вірили в мене так, як вірив в себе я. Вони не довіряли мені на полі. Вони критикували мене за мої фізичні дані. Вони забирали мене з поля, забирали мій м’яч. В “Порту” я втратив свою радість.
Люди багато запитують мене про це, особливо тому, що зараз я в “Бенфіці”.
У Лісабоні я знову знайшов свою радість. Знадобився деякий час, певна довіра. Мені довелось знову проявляти себе у молодіжній команді. Але “Бенфіка” проповідує красивий стиль футболу – вони вірять в єдине, у конструкцію, в силу команди над індивідуальностями.
Коли я грав за “Бенфіку Б” на початку 2017 року, один з моїх перших матчів був проти “Академіки Візеу”, в моєму рідному місті. Я забив м’яч ударом зльоту і став наймолодшим гравцем, який забивав у другому дивізіоні. Забити гол на “Естадіо де Фонтело” – всього за кілька хвилин від того місця, де я виріс, ще й з моєю родиною серед натовпу – це було так вражаюче. І я відчув, що гра за “Бенфіку” була вартою всіх тих доріг, якими я мандрував до цього.
Рік по тому, минулого серпня, я грав за першу команду у Лісабонському дербі. “Бенфіка” проти “Спортінгу”. Пам’ятаю, як вийшов на поле для розминки – це був мій перший домашній матч в чемпіонаті. Стадіон був заповнений. Більше 60 тисяч людей на “Естадіо да Луж” співали і підбадьорювали нас, поки ми розминались. Я намагався знайти в натовпі своїх батьків. Ледве їх бачив. Мого ім’я не було в стартовому складі. Але, незважаючи на те, що я сидів на лавці, я не міг дозволити собі дивитися у натовп.
У другому таймі ми програвали 0:1, і мене випустили на поле. Шум, напруга були неосяжними. За п’ять хвилин до кінця матчу ми активно пресингували. Я не бомбардир, але намагався постійно йти вперед. На 86 хвилині Рафа Сілва, один з наших півзахисників, зробив чудовий забіг по правому флангу і хотів прострілити. Я ж був на дальній штанзі і думав: “Чувак, довірся мені, простріли на мене”.
І він виконав чудовий крос. Мені залишалась найлегша робота.
1:1.
Я погано пам’ятаю, що відбувалось далі. Пам’ятаю лише, як диктор оголосив по стадіону: “Гол забив номер 79 Жоао…”
Потім була пауза, і весь натовп прокричав: “Феліш!”.
Найкрутіший момент в моєму житті, безсумнівно.
“Бенфіка” повірила в мене, і я сподіваюсь, що продовжую виправдовувати цю довіру. Зараз мій брат також грає за “Бенфіку”. Він на п’ять років молодший за мене. І я клянусь вам, коли ми приїжджаємо додому на Різдво, ми все ще ганяємо м’яча по кухні, ми все ще заповнюємо нашу вітальню футбольними м’ячами.
Люди кажуть, що він кращий, ніж я, коли був у його віці. Я не впевнений у цьому 🙂
Але можу сказати одне: я довіряю йому достатньо, щоб віддати пас.
У цьому вся суть.
The Players’ Tribune, переклад Ярослава П’ятницького
