За цими футболістами не бігають натовпи людей, щоб взяти автограф чи зробити знімок, їм не співають оди журналісти, як вони це роблять для вічно перспективних гравців УПЛ, про них мало хто знає і не звертає увагу, вони прославляють Україну на міжнародній арені та виграли всі можливі турніри, вони носять почесне звання збірної №1 у світі, вони – це збірна України з паралімпійського футболу 7х7 для гравців з наслідками ДЦП.
Найкраще про головну команду та особливості життя паралімпійських спортсменів зможе розказати лише той, хто є частиною цього. Головний герой інтерв’ю – воротар збірної України 7х7 Костянтин Симашко. Він за свою кар’єру зумів стати неодноразовим чемпіоном світу та Європи з футболу, дворазовий чемпіон і срібний призер літніх Паралімпійських ігор та Заслужений майстер спорту України. Вражає, чи не так? Це історія про силу духу та наполегливість, про те, як прикра аварія змінила життя і як не опустити руки, коли лікарі не дають тобі шанс знову стати на ноги. Костянтин Симашко поділився з “Брутальним футболом” розповіддю про свій шлях.
У здоровому футболі ти можеш розраховувати на дві руки і дві ноги, а тут лише на одну здорову сторону
– У першу чергу в мене набута інвалідність. Я був у здоровому футболі і в момент мого серйозно зросту, коли я виходив на високий рівень, десь у 18-19 років потрапив у аварію. З цього моменту у 2006 році в мене розпочався шлях в інвалідному спорті. Перший мій турнір відбувся в Ірландії. Ми на Чемпіонаті Європи зайняли 1 місце. У інвалідному спорті люди з обмеженими можливостями намагаються чогось досягнути і набагато більше застосовують зусиль, ніж у здоровому виді спорту. Вони хочуть пересилити себе і виглядати на такому ж рівні. Для нас важливо не виглядати гіршими.
–Ви пограли у здоровому футболі та в паралімпійському. Де, на вашу думку, складніше?
– Складніше у інваспорті. У здоровому футболі ти можеш розраховувати на дві руки і дві ноги, а тут лише на одну здорову сторону. За рахунок неї намагаєшся працювати у воротах, так як я воротар, і максимально розвивати робочу половину тіла та намагатися закрити пошкоджену. Ми від себе більше вимагаємо і на тренуваннях, і у грі.
–У збірній більше гравців з набутою інвалідністю чи вродженою?
– Більше з набутою. Зараз вони почали витісняти інвалідів дитинства. Інвалід дитинства не може бути на такому рівні, як набуті. Взяти хоча б мій приклад. Я тренувався у здоровому спорті з дитинства і намагався чогось досягнути, в мене вже з’явилося своє бачення та певний досвід. А інваліди дитинства не мають такої можливості, тому їм важче.
Хочеться, щоб знову була база, як у Криму.
–В яких умовах тренується збірна? Чи є належна база та які проблеми існують?
– Раніше була база в Євпаторії у Криму. Мені здається, що це найкраща база в Україні. Навіть деякі країни за кордоном не мають такої. Саме там ми тренувалися і умови були супер. Зараз ми не маємо окремої бази для футболістів. Тому ми і за кордон їздимо, і в Новомосковську (Дніпропетровська область) тренуємося, де є умови, які хоча б наближаються до тих, які потрібні для представників інваспорту. Ми є футболістами не прикутими до колясок, тому можемо десь пройти. Нам легше у цьому плані. А от інваліди, які в колясках, чи на костилях ходять, їм просто необхідна особлива база. Наразі в Україні я такої не бачу. Будується зараз десь у Карпатах. Але спеціально для футболу та ігрових видів немає. Хочеться, щоб знову була база, як у Криму.
Більше критичних проблем не помічаю. Я бачу, що намагаються створювати нормальні умови і у фінансовому плані також. В нас є постійний виїзд за кордон, де ми граємо на хороших полях і живемо у комфортних умовах. Наприклад, ми недавно приїхали з Туреччини і все було чудово. На рахунок цього я не бачу проблем. Єдине, що немає бази для футболістів, щоб були власні поля.
–Чи є в планах побудувати таку базу?
– Розмови про побудову бази є в останні роки. Сушкевич Валерій Михайлович (президент Національного комітету спорту інвалідів України –прим. “БФ”) до цього йде і говорить про те, що хотів би побудувати таку базу. Наразі це все на етапі розмов. Надіюся і вірю, що щось будуть робити. Ці люди того варті, бо з нашої сторони ніколи ніякого обману не було і ми завжди йшли на компроміси та у всьому допомагали.
У нас традиція одна – поважати одне одного
–Незважаючи на це, ви досягаєте значно вищих результатів, ніж звичайна збірна. У чому секрет?
– Кожен інвалід хоче довести, що він не гірший за здорових спортсменів. Ми такі ж, як звичайні люди. Ми робимо все надможливе, щоб показати. що ми рівні та нічим не гірші. Працюємо не на 100%, а на всі 200%. Думаю, що саме це допомагає нам досягати великих результатів.
–Давайте перейдемо до тієї точки, яка змінила ваше життя – аварії. Скільки тривала реабілітація і що прогнозували вам лікарі?
– Реабілітація тривала дуже довго, я півроку не ходив і намагався ще півроку підніматися на ноги, щоб встати. Загалом цілий рік тривала моя реабілітація. Лікарі конкретно говорили, що я взагалі не зможу ходити. Буду їздити на колясці. Я ніяких образ на лікарів не маю, але я собі казав постійно, що повернуся у футбол і досягну якихось вершин. Намагався відновитися, ріс на очах, почав ходити і лікарі дуже дивувалися. Якісь мінімальні кроки робив спочатку. В моєму житті завжди був футбол і я не вірив, що не зможу більше грати в нього. Я просто намагався йти до своєї цілі – повернутися у цей спорт. Як бачите, я її досягнув. Зі мною завжди були батьки – мама і тато. Батько в основному працював, а мама завжди підтримувала і намагалася будь-яким способом допомогти. Спільними зусиллями ми чогось досягли.
–Чи з’являлися думки про те, щоб покинути футбол?
– Траплявся занепад сил і руки опускалися. Адже реабілітація – це важка робота. Не кожен би витримав таке. Я, напевно, такий, як мій батько. Він завжди намагався все дороблювати до кінця і не кидав на половині дороги свою справу. Я йшов таким же шляхом і намагався всього досягнути. Але, так, були моменти, коли думав: “Все. Вже не можу, не хочу”. Але потім завжди передумував, обдумував і згадував, що з дитинства я займаюся футболом і зупинятися не хочу. Я ніколи не думав про те, чим я міг займатися окрім футболу.
–Де ви грали у здоровому футболі?
– Я був у команді ФК “Електрометалург” у Нікополі. Мене запросили у Вінницю і я там підписав контракт. Я служив також у Вінниці в армії у спортроті. Так вийшло, що я опинився у команді “Вінниця”. Їхав з тренування на військову базу з президентом клубу і потрапив у аварію. Я лише місяць там встиг побути. Навіть у відповідальних матчах не зіграв, лише у товариських. В чемпіонаті вже не встиг пограти.
–Чому ви обрали позицію воротаря? Часто голкіпери говорять, що випадково стали на ворота і лише тоді зрозуміли, що їм подобається.
– Я теж шукав себе і у нападі, і в захисті. В один чудовий момент не було воротарів у років 7-8. Я став на ворота і ще тоді не розумів толком, що є нападник, захисник, півзахисник, воротар… Я спробував і мені сподобалося. Зрозумів, що це велика відповідальність. Мені подобається брати на себе відповідальність. Ніколи від цього не йшов. Воротар – це 50% команди. Будь-який удар, будь-яка помилка і гол. Я так і залишився стояти на воротах і вже не йшов грати у поле.
Я з 6 років граю у футбол. Казанцев Олександр прийшов у школу і запросив всіх дітей потренуватися ввечері. Ми розпочали тренуватися, а з часом перейшли в “Електрометалург” і там вже нас тренував Гаман Микола. Це два моїх тренери, які дали мені багато у футболі.
–Як ви потрапили у паралімпійську збірну?
– Я побачив паралімпійський футбол по телевізору на УТ-1 у 2004 році, коли вони стали чемпіонами на Паралімпіаді. У мене з’явилося бажання потрапити туди. Я дізнався номер телефону головного тренера – Сергія Овчаренка. Подзвонив йому. Я розповів йому свою історію і те, де раніше грав. У 2004 році рідкістю було те, що футболіст прийшов з набутою інвалідністю і до того зміг пограти на професійному рівні. Дякую, що він не відмовив, а сказав приїжджати і дав мені можливість себе показати. Мене взяли “на олівець”. А вже у 2006 році я поїхав на перший чемпіонат. З цього моменту і почався мій шлях.
–У збірній Шевченка існує традиція – новачки співають пісню. Чи є якісь традиції у вашій збірній?
– Конкретно посвяти новачків у нас немає. У нас традиція одна – поважати одне одного. Щодо мене, то на поле я виходжу з лівої ноги, хоча іноді забуваю про це. А основне – як у мене підуть перші хвилини матчу, як я почну ловити м’яч, як він буде йти до мене в руки, значить так піде гра і фарт не відвернеться. Якщо перший м’яч не зловив або пас неправильно віддав, то гра не піде з цього моменту.
У здоровому футболі всі однакові і досягти чогось важче. Люди з такими ж руками і ногами, лише з різним мисленням.
–Чи маєте ви додаткові виплати, окрім зарплати? Стипендія, наприклад?
– Так, стипендія виплачувалася, якщо ми перше місце займаємо. Але, на жаль, ми вже не паралімпійський вид спорту, а просто футбол ДЦП. Нас виключили у 2017-18 рр. Що там, як там – не знаю. Можливо через те, що в спорт стали більше заходити люди з набутою інвалідністю і витісняли інвалідів дитинства. Ніяких пояснень щодо цього не було.
– До того, як футбол 7х7 забрали з паралімпійського виду спорту, у вас не було образи на те, що до 2018 року ви отримували менші призові, ніж олімпійці, а показували значно кращий результат?
– Ми розуміємо, що у здоровому футболі всі однакові і досягти чогось важче. Люди з такими ж руками і ногами, лише з різним мисленням. У інвалідному спорті є команди, де є в основному лише інваліди дитинства і їм важче пройти таких людей, як я. Тут можуть бути здоровіші люди і слабші. У цьому плані нам легше. Хоча зараз рівень росте, бо все більше заходять футболісти з набутою інвалідністю. Слабшим командам, де менш здорові гравці важче грати. Ми, Росія, Іран, Бразилія, Англія, Нідерланди на хорошому рівні.
–Чи можна Україну назвати найтоповішою збірною?
– Можна, в принципі називати, але я не люблю так говорити. Ми звичайні чоловіки, які намагаються досягти свого результату. Ми завжди виходили не з думкою, що ми збірна, ми перше місце займаємо, у нас титулів багато, а з думкою про те, що у нічого немає, ми найслабші і завжди намагалися довести іншим, що ми можемо.
Грали товариський матч з луцькою “Волинню” і обіграли її з рахунком 7:4. А це команда вищої ліги
–Чому у суспільстві так мало уваги до паралімпійців?
– Можливо, не такий видовищний цей спорт. У останні роки на “Суспільному” почали показувати прямі трансляції. От мені, здається, мало на телебаченні показують фінали, півфінали взагалі всього паралімпійського спорту. Хотілося, щоб цього було більше. Люди б зацікавилися. Здоровий спорт більше показують і то не надто. Мені, здається, спорту взагалі мало уваги приділяють. Діти дивляться масовий спорт і це мотивує їх чогось досягати. Так само і інвалід. Він сидить вдома, йому важко виходити на вулицю, особливо, якщо на колясці. Він от побачить десь інвалідний спорт і, можливо, теж загориться бажанням та поставить ціль потрапити у певний вид спорту. Він зрозуміє, що теж може так на прикладі інших спортсменів з такою ж проблемою і це допоможе йому повірити у себе.
У здоровому спорті футболісти більше спілкуються з журналістами, говорять на різні теми. В інваспорті, якщо у спортсмена більше ураження, він менше спілкується з людьми та журналістами. На жаль, у людей з інвалідністю навіть немає можливості виїхати кудись. Бо у нас і бруківка, і пандуси незручні. Хочеться, щоб з’явилося більше умов для таких людей.
–Де паралімпійці можуть грати між світовими турнірами? І чим ви персонально займаєтеся?
– Кожен десь пробує себе у своєму місті. Хтось на рівні області, хтось у мініфутболі, а є й ті, які у Другій лізі грають. В основному все ж на аматорському рівні. На жаль, грати у Першій лізі і вище не можуть через стан здоров’я. Ми, коли були у Євпаторії, грали товариський матч з луцькою “Волинню” і, здається, я вже не зовсім пам’ятаю, обіграли її з рахунком 7:4. А це команда вищої ліги. Так, там не повністю був основний склад, але половина гравців основи були. Ось вам і результат. В принципі, ми можемо командою досягти чогось і у здоровому футболі. Але, на жаль, такого варіанту у нас немає.
Особисто я треную дітей. Допомагаю розвивати футбол у місті Нікополь. Хочу, щоб здоровий футбол та “Інваспорт” вийшли на хороший рівень. Також я був помічником тренера у ФК “Нікополь” (Друга ліга), де тренував і воротарів, і гравців. Зараз я пішов звідти і почав сам розвивати футбол. Хотілося б очолити Федерацію футболу в Нікополі і робити це надалі від імені міста. Але зараз я треную здорових дітей. Щодо інвалідів, то у нас це не надто розвинуто. Чи то дітей мало, чи не знають про таку можливість чи реклами недостатньо.
–Ви тренуєте дітей, як ви вважаєте, варто дітям зосередитися лише на футболі, чи паралельно вчитися, здобувати вищу освіту? Яку думку вкладаєте дітям?
– Має бути паралель. Мені завжди батьки говорили, що футбол футболом, а вчитися ти не хочеш, хоча можеш. Потихеньку вони мене привчили і до футболу, і до навчання. Зараз я зіштовхнувся з командою майстрів і, якби я був просто футболістом без вищої освіти, мене б не взяли і на навчання. У мене вже тренерська категорія В. Я, коли виступаю у школах, говорю дітям, що має бути золота паралель – навчання і спорт. Тоді ви зможете чогось досягнути. Якщо обираєте лише спорт, то він може в будь-який момент закінчитися. Випадків вистачає. Я сам закінчив університет, вивчився на тренера.
–За яку команду вболіваєте?
– За збірну України! Я також завжди був вболівальником “Динамо” Київ. Мені зараз подобається, як грають “Зоря” та “Десна”. А якщо за кордоном, то раніше “МЮ”, а зараз – “Атлетіко” Мадрид. Сімеоне побудував хороший колектив. Там все строго. Немає виявлених зірок і хороша командна гра.
–Який воротар є для вас прикладом?
– Я завжди захоплювався Буффоном і дивувався його грі. У мене запитували: “Якщо не Буффон, то хто?”. Це Кан – німецький воротар. Своїм професійним зростом він мене дивував. Олівер Кан залишався після тренувань і працював. А Буффон – це той воротар, який може за собою вести команду і виручити у важку хвилину.
