Днями проєкт “Наша збірна”, який ставить за мету відкривати з нової сторони як відомих футбольних людей, так і дебютантів головної команди країни, викатив на Youtube’ський відео із чемпіоном світу Юхимом Коноплею. Випуск вийшов доволі насиченим, проте у нього увійшла не вся частина розмови з гравцем чернігівської “Десни”. Те, що не потрапило в програму, сьогодні презентуємо в текстовому варіанті на “Брутальному Футболі”.
— Чи була у твоєму житті альтернатива футболу?
— Це було, напевно, безальтернативне рішення мого вітчима. Він десь із 2 років плюс-мінус виховував мене і захотів відвести до футбольної секції. Це в Донецьку було. Він мене відвів спочатку в шахтарську академію. Мені там сказали, що я занадто малий — приходи через рік. Мені десь років 6 було. Прийшли через рік. Сказали, почекайте ще півроку і приходьте взимку. І ось коли прийшли взимку, там людей 40-50 було. І що я там витворяв — вже не пам’ятаю. Ось так я потрапив в “Шахтар”.
— Які в тебе були перші бутси?
— Кеди були, а не бутси. Прогумовані. Такі, де м’яч у вогні оранжевого кольору. Я пам’ятаю, ми ще грали з “Філією” з Єнакієвого і зіграли 1:1, я тоді гол забив. Вони у мене репнули навпіл просто. Мені тоді директор академії, Дудинський, пообіцяв нові. Але на обіцянках це все і закінчилося.
— Як заробив перші гроші? Овочі, наприклад, продавав?
— Ні-ні. Овочів я не продавав. Таким не займався. Макулатуру ми складали. Позбирав все, що було вдома — газети всі підряд, якісь старі зошити, ще щось. І так само інші хлопці. Потім влетіло за це, коли вже помітили. Тоді особливо не були любителями читання. Ваги б побільше додати. Я не пам’ятаю, що нам там дали. Взагалі копійки. На морозиво, на газовану воду, напевно.
— Топ-3 страви Юхима Коноплі…
— Карбонара, риба в духовці і мамин борщ.
— Що з цього можеш приготувати сам, окрім маминого борщу?
— І карбонару можу, і м’ясо, і рибу запекти. У мене в цьому ніякої проблеми немає. Я сам живу. Так що харчуватися якось треба.
— А як щодо шашличку? Коли востаннє готував самостійно?
— Сказав зараз, одразу захотілося. Востаннє готував місяці два тому, напевно. Взагалі на природі — це свята справа.
— За який клуб зараз топиш?
— У мене зараз немає улюбленої команди. Я вже сам як професійний футболіст. Так особливо і не вболіваю. Тільки кілька команд мені симпатизують, як вони грають. “Ліверпуль” дуже подобається, спостерігаю за “Міланом”. Вони зараз ніби в непоганий футбол грають. Але все одно Златан на плечі їх тягне за собою, звичайно. “Арсенал” ще зараз намагається щось побудувати. Це видно по іграх, які я дивлюся, але, можливо, там не ті футболисти, яких хоче Артета, або ще якісь фактори, але вони грають непогано.
— Любиш азарт?
— Дуже хочу з парашутом стрибнути. Але зараз, щоб я так налаштувався взяв і поїхав, то такого ще немає. Ще люблю на ковзанах кататися. Ще всякі гри, типу більярд, боулінг. Коротше, все підряд. На картингу теж дуже люблю їздити.
— Що найбільше цінуєш в людях?
— Найбільше, напевно, простоту. Це найголовніше – залишатися людяним завжди і до всіх. У мене таке правило: як до мене, так і я. Якщо люди до мене добре, то і я добре, а якщо погано, то і отримують те ж у відповідь.
— Коли доводилось захищати когось, хто потребував допомоги?
— Це, напевно, було більше всередині команди. Щось у когось не вийшло, там старші хлопці почали трохи пхати тим, хто дещо молодший мене, є там пару чоловік в команді. Я сказав: не треба, який в цьому сенс? Якщо можна це вважати захистом.
— Чи хотів би, щоб діти брали приклад з тебе?
— Це добре, коли ти можеш подати комусь приклад. Коли на тебе дивляться і ти це відчуваєш. Намагаєшся поводитися і робити все правильно. Все робити по-людськи, без якихось зайвих думок. Є, напевно, діти, які за мною фанатіють — це приємно.
— А сам змалечку фанатів кимось?
— Улюбленого футболіста, за яким кип’ятком, то, напевно, не було. Були такі, як у всіх, типу кумири — Роналдінью, Тьєрі Анрі свого часу, коли мені було років 8-10. Індзаґі мені дуже сильно подобався. Не знаю чому, але ось це я добре запам’ятав.
— Що скажеш про жіночий футбол?
— Дивився по телевізору, коли фінал ЛЧ в Києві проходив. Це єдиний жіночий матч, який я дивився. Після чоловічого футболу він виглядає не так цікаво.
— Яким є твоє ставлення до гейту? Наприклад, після матчу з німцями в коментарях погрожували Зінченку та його сім’ї.
— Щоб мені хтось на вулиці говорив “ти там поганий футболіст”, — це в хорошому формулюванні, то такого не було. Бувало, кричали з трибун: ти такий-сякий. Намагаюся не звертати увагу.
Переглянути цей допис в Instagram
Із Зінченком ми не в якихось близьких стосунках. Я побачив, що у нього така ситуація сталася. Теж, напевно, накипіло. Не думаю, що це перша людина, яка йому щось подібне написала і він прямо так вибухнув. Це, напевно, часто відбувається. Часто пишуть. Ну, помилився він у тому матчі, ну і помилився. З ким не буває, це футбол. Всі помиляються. Великі футболісти помиляються, володарі золотих м’ячів, кубків, всі помиляються. Це футбол.
— Помилився ж на чужій половині поля…
— Так і було. Помилився, ну блін. Просто потім нас протягнули і забили нібито після його помилку, але в цьому нічого такого немає. Там будь-хто міг опинитися на його місці. Міг Тарас Степаненко втратити м’яч. Так само міг і я, або хтось інший. Тим більше треба було ще пробігти — заслуга чисто німців, що вони змогли таку атаку провести після цієї втрати. Найвищий клас футболістів. Вони не прощають навіть такі помилки, як виявилося.
— А знайомство з глибою українського футболу Андрієм Миколайовичем як пройшло?
— Особистого якогось знайомства не було. Просто в аеропорту привіталися. А так вже в процесі.
— А мандражу не було?
— Напевно, як і в будь-якого футболіста, коли новий тренер. Тобто якесь відчуття невизначеності, незрозумілості всередині — як він до тебе буде ставитися. Добре, погано або взагалі ніяк. Таке теж буває. Мандражу не було.
— Якою мовою тренери спілкуються у збірній?
— По-моєму, Тасотті англійською не розмовляє. Він спілкується з Андрієм Миколайовичем і з Малдерою чисто італійською. Малдера пояснює все англійською. Досить в простих формулюваннях. Немає захмарних слів, фразеологізмів англійських. Андрій Миколайович висловлює головну ідею постійно на теоріях, на розборах, на установках. А його помічники більше так точково: що і куди, де ти повинен бути.
— А в тебе з англійською як?
— Нормально, нормально. Порозумітися можу, поговорити трохи, але не на бізнес-рівні якомусь.
— Пісню дебютанта вже співав?
— Ще не співав. Так, я вже відбув двоє зборів, але пісню ще не співав. На першому так вийшло, що ми прилетіли і одне тренування передігрове було. І потім порвали нам…. Ну, проти Франції. Дебют, звичайно, такий собі, просто дебют за національну команду — таке поняття. Було не до сміху, не до якихось усмішок, коли вже готувалися до Німеччини, Іспанії. На тому зборі так і не випала можливість. Думали, на цьому вже буде. Але знову зібралися: передігрове тренування, гра проти поляків. Потім знову на німців налаштовуватися, знову програли і вже готувалися до швейцарців. Там просто час такий, що все в притиранні, гра за грою. І нема особливо часу душу відвести. Постійна концентрація.
— Так що за пісню ти підготував? З якого репертуару?
— Пффф… Із запального. На жаль, вокалом я дуже не володію. Тому високі ноти витягувати не буду. Але так, задумка є. І думаю, все нормально буде.
— Який матч в національній збірній тобі найбільше зайшов?
— Напевно, останній проти Німеччини. Це перша моя офіційна гра була. Ми зіграли її досить таки добре. У нас була достатня кількість моментів. Ми в принципі могли і не пропускати. Але не пропусти ми швидку відповідь, то могли б забити і другий, а там гра би зовсім по-іншому складалася.
— Як гадаєш, які досягнення легше виграти — особисті чи командні?
— Напевно, чисто відштовхуючись від моєї позиції на полі, то щось особисте взяти важко. Мені колись Олександр Васильович Петраков сказав: “Напад виграє матчі, а титули — захист”.
— Коли з’явилось розуміння того, що можете стати чемпіонами світу?
— Напевно, найперша гра проти США. Вона нам показала, що ми можемо грати з хлопцями, які грають в топ-чемпіонатах, які вже там за свої національні збірні грали. Після того, як зіграли з італійцями, ми зрозуміли, що відпустити вже не можемо. Просто немає другого місця, тільки перше.
— Тебе нагородили орденом за заслуги…
— Наскільки я розумію, у нас це орден за заслуги III ступеня. Значить він щось чи не значить? Чи має якесь значення? Я не дуже знаю. По-моєму, є орден за заслуги перед батьківщиною або перед Україною. Там другого ступеня, першого, а потім вже орден за заслуги. Ось він, напевно, щось і значить. (Насправді орден “За заслуги” має три ступеня, I, II та III. Найвищим ступенем ордена є I ступінь. Нагородження орденом «За заслуги» громадян України здійснюється послідовно, починаючи з III ступеня, який присвоїв Юхиму своїм Указом Президент України в липні 2019 року – прим. “БФ”)
— Де зараз лежить медаль чемпіона світу?
— Вдома. У мене в серванті все знаходиться. Там фотографії пам’ятні, медаль якраз. Потім “Шахтар” нам дав такі молоточки пам’ятні, це приємно було. Воно все разом там зібрано.
— Поговоримо про майбутнє. Де б ти хотів грати?
— Взагалі хотів би в Іспанію. Там тепло, клімат класний. Це приваблює. Але чемпіонат все одно більше англійський подобатися. Я розумію, наскільки там важкий календар. І зараз навіть топові команди, як, наприклад, в “Ліверпулі” половина команди травмованих і головний тренер скаржиться на керівництво Прем’єр-ліги, що їм все одно, грубо кажучи, на футболістів. Аби більше трансляцій робити, реклами впихати. Я теж розумію, що там божевільні гроші крутяться. Але здоров’я футболістів також важливо. Але, мабуть, для самих футболістів тільки.
— Можемо в Англії зупинитись на “Ліверпулі”?
— Хотілось би. Це найкращий варіант.
— А от якщо візьмемо Ла Лігу, то це які клуби?
— Не сказав би “Барса”, “Реал” — не фанатію. Але не відмовився би.
— “Валенсія”?
— Теж хороші “Валенсія”, “Севілья” — чудові команди, топові. “Севілья” постійно ЛЄ виграє.
— Уявімо ситуацію, що чутки справдяться і Коноплянка перейде у “Валенсію”, а згодом і ти туди. Жека буде завершувати, а ти розпочинатимеш.
— Було би непогано. Допоміг би мені адаптуватися трохи.
Дивіться більше у відео Football Hub :
