Нарешті відпочивши після пригод у серпні-вересні, я вирішила поїхати у ще одну європодорож, і, аби наповнити її додатковим змістом та сенсом, обов’язково було потрапити на футбол. За збігом обставин, таким матчем стала перша гра 1/8 фіналу Кубку Короля Іспанії між “Вільярреалом” та “Еспаньйолом”. Тож запрошую вас разом із собою подивитись на іспанські реалії.
Почнімо з невеликого екскурсу в історію команди. “Villarreal CF” – футбольний клуб з однойменного містечка в Іспанії, де футбол загалом є найпопулярнішим спортом. Протягом багатьох років це була просто невелика команда з невеликого міста, яка грала у Терсері, четвертому за значенням футбольному дивізіоні Іспанії. Згодом на них очікував захоплюючий шлях команди-ліфта: вони піднялись до Дивизіону Б Сегунди, вилетіли, знов піднялись, а потім нарешті потрапили до самої Сегунди. Далі «жовту субмарину» очікувало несподіване потрапляння до Прімери (у сезоні 97/98) і одразу ж виліт назад до Сегунди.
З початку 21 століття “Вільярреал” нарешті закріпився в Ла-Лізі і почав освоювати нові горизонти у Кубку Інтертото (переможці в 2003 і 2004 роках), Кубку УЄФА (півфіналісти сезону 2003/04) і, звісно, Копа дель Рей. Далі з перемінними успіхами команда виступала у Лізі Європи та Лізі Чемпіонів (епохальний вихід в півфінал у 2006 році). Сезон 2011/2012 не задався і «Вільярреал» знов понизився у класі до Сегунди, але вони одразу ж повернулись і закріпились у середині турнірної таблиці. Минулий сезон команда завершила на п‘ятій сходинці, що доволі непогано для іспанського чемпіонату.
Ніякої казкової історії тут нема. Команда просто трудилися і виконувала свою роботу, в той час як менеджмент клубу розвивався у правильному напрямку. Фанати “Вільярреалу” розповідали мені, що колись, дуже давно, база та тренувальні поля клубу перевищували розміри тих, що були у “Барселони” та “Реалу”. У команді дають шанс заграти доволі віковим гравцям, в яких уже не впевнені інші команди, але ці гравці виправдовують довіру і заграють тут, на узбережжі Середземного моря. Саме тут заграв Санті Касорла, коли нарешті відновився після важкої травми. І декілька тижнів тому він зробив дубль у ворота “Реалу”. Крім того, у “Вільярреалі” непогано заробляють на продажі молодших гравців. Так, тут загалом вкладаються в розвиток молоді.
Тим не менше, цей сезон для “жовтої субмарини” поки що не складається. Наразі команда знаходиться на 18 місці, перебуваючи у зоні ризику вилетіти у Сегунду. Та й протягом усього сезону найвищою сходинкою, яку команда посідала, було 9 місце. У грудні, перед останньою грою у груповому етапі Ліги Європи, вони змінили тренера. На місце Хавієра Кальєхи був призначений Луїс Ґарсія Пласа. Він почав з перемоги над “Спартаком”, і при ньому команда поки не програвала, завершивши інші ігри з рахунком 0:0 або 2:2.
Але досить статистики та історії. Подивімося на їхній клубний стадіон. Він називається “Естадіо де ла Кераміка” на честь розвинутої індустрії кераміки та порцеляни.
Стадіон знаходиться у центральному районі міста і максимально може вмістити 24 890 глядача. Таким чином трибуни можуть вмістити майже півміста. Якщо чесно, то виглядає він не дуже вражаюче. Але головне, що місцевим вболівальникам подобається і вони ходять на матчі.
Кольори “Вільярреалу” – це жовтий і синій. Тож було дуже незвично бачити людей у шарфах, куртках та з прапорами синьо-жовтого кольору, розуміючи, що України це ніяк не стосується.
У будівлі стадіону знаходився фан-шоп, де вболівальники активно закуповувались перед матчем.
Вболівальники “Вільярреалу” доволі тихо та повільно сходились до стадіону. Чим ще цікава ця команда – тим, що в них немає активної підтримки ультрас. Тобто в них, звісно, є ультрас трибуна, і туди ходять люди, але їх зовсім небагато. І, як мені сказали, вони доволі доброзичливі. Переважна ж більшість уболівальників – це звичайні сім’ї, були і літні люди, і одинокі жінки та чоловіки, і багато дітей.
З боку “Еспаньйолу” на стадіон також прибули фанати, які зайняли бар напроти стадіону та гучно співали свої нацистсько-фашистські пісні до початку матчу.
На запит “Брутального Футболу” стосовно акредитації прес-служба “Вільярреалу” відповіла позитивно ще напередодні, за що їй окреме шануваннячко. Приємно, що в Європі журналістів “БФ” зустрічають набагато тепліше, ніж удома. Роздивившись усе навколо, ваша авторка пішла шукати вхід для преси. Аби зробити це швидше, я звернулась за допомогою до стюардів. Вони хоч і злякались моєї англійської мови, але один із хлопців все ж направив мене до “Ґейт зіро” (нульового гейту). Довелось йти і уважно дивитися на надписи, щоб не заблукати. Ось це малесеньке віконце у стіні виявилось місцем, де потрібно було забрати акредитації.
Може працівницю теж налякала моя англійська мова, але коли я представилась, вона віддала мені пропуск без жодної перевірки документів чи ще чогось. Так я потрапила на стадіон.
Місця для журналістів розташовані на 4 поверсі. За кожною людиною був закріплений “пюпітр”, яких загалом було приблизно 150, і вони розташовувались вздовж усієї трибуни. Тож мене до мого 135 пюпітра очікував довгий шлях.
Що мене як журналіста трохи розачарувало – це відсутність якихось журналів, програмок або ще якоїсь передматчевої макулатури, яка зазвичай все ж таки корисна та цікава. Але на стадіоні нам видали лише склади команд.
Коли гра починалася, на стадіоні несподівано вимкнули світло. Я одразу подумала, що це я з Дніпра привезла проблеми з електрикою. Але виявилось, що це масштабне світлове шоу, яке починало оголошення гравців.
Що стосується гри, то “Еспаньйолу” вдалося забити швидкий гол. “Вільярреал” міг відігратись одразу, але удача не була на їхньому боці. В цей час тішили іспанські коментатори. Як і слід було очікувати, вони дуже емоційні. Але одна справа – чути їхні коментарі з екранів телевізора, зовсім інша – це сидіти поруч з ними. Вони голосно кричали, вистрибували з місць, били кулаками по столу та загалом дуже емоційно реагувати на усе, що коїлось на полі.
Коли у другому таймі Де ла Пенья з “Еспаньйолу” забив другий м‘яч, велика кількість людей вчинила по-українськи і почала покидати стадіон. Як мені потім сказали інші вболівальники, намагаючись виправдати цих людей: “Це просто погода зараз найбільш холодна у регіоні і люди більше не хотіли мерзнути та дивитись на програш”. Щоб зрозуміти біль іспанського холоду, лише скажемо, що тієї ночі температура тут була +7 градусів. Але для них це холод собачий.
Під кінець гри навіть ті вболівальники, що були на стадіоні, притихли та, певно, не сподівалися на зміну рахунку. Але футболісти не зневірилися у собі. Спочатку Токо Екамбі забив за 5 хвилин до кінця, а на останній хвилині відзначився Бакка і рахунок став 2:2.
Матч так і завершився з двійками на табло, проте, як мені сказав один із уболівальників: “Кубок для нас зараз не найважливіший, адже головне – це залишитись у Примері”. Тим паче на кубковому матчі зіграли футболісти, які зазвичай сидять на лавці.
Після завершення матчу, як завжди, мала бути прес-конференція з тренерами, але ніяких вказівних знаків на стадіоні не було. Тож я вирішила просто слідувати за іншими журналістами, які у прямому сенсі слова кудись бігли. “Певно, ми запізнюємося на початок”, – подумала я. Але виявилось, що ці журналісти так квапилися покинути стадіон, і вивели вони мене просто на вулицю.
Я думала, що на цьому моє знайомство з командою завершилось. Але наступного дня мій іспанський знайомий зробив цікаву пропозицію.
– А ти хочеш побачити базу “Вільярреалу”? Їхні тренувальні поля, може, й гравців на тренуванні побачимо.
– Тобто? Це можна просто так зробити?, – здивувалась я.
– Так-так, команда дуже відкрита.
І, звісно, я погодилась. Їхня база виявилась дуже затишною, усі газони в ідеальному стані. Вікна будівлі, в якій жили гравці юніорських команд, виходили на поле, де тренувалася основна команда, аби вони могли спостерігати за ними. Але юніорські команди самі вже тренувалися в цей час. І ми спокійно могли підійти до них, подивитись, що вони роблять. Якби вони були вільні, то з ними можна було б поспілкуватись.
Трохи пізніше на тренування вийшла основна команда. Невелика кількість вболівальників та журналістів зібралась, аби поспостерігати за процесом. І все було дуже спокійно, організовано. Ніхто не вибігав до них на поле, не зривав тренування тощо. Можливо, до українських реалій такий підхід не підійшов би, але це чудовий приклад відкритості та спілкування з власними вболівальниками.
Так завершився наш черговий футбольний євротріп. Серія репортажів з-за кордону від “БФ” триватиме і надалі. До зустрічі в нових місцях!
Карина Шпорт, з Іспанії, спеціально для “Брутального Футболу”
