Фінал Кубка України 2018/2019 – історична подія для українського футболу. На це є декілька причин. Вперше в історії фінал пройшов у Запоріжжі, а саме на стадіоні «Славутич-Арені». Спочатку це рішення здавалося доволі нелогічним, адже місткість стадіону лише 12000. Куди дівати фанатів, якби у фінал знов вийшли «Динамо» та «Шахтар»? Проте у ФФУ, наче у воду дивились.
Другим історичним фактом є вихід у фінал клубу з першої ліги. Петровський «Інгулець» пройшов «Карпати», «Маріуполь», «Зорю» та заслужив на місце у фіналі. Чи вірили вболівальники клубу в те, що «Інгулець» колись досягне цього? Хто знає. Але усі отримали ще одну футбольну казку, за якими ми так любимо спостерігати.
День вашої авторки розпочався дуже рано – вже о 7:30 ранку я чекала на автобус, який з вітерцем домчав до Запоріжжя. Першим пунктом у плані на день була спільна прогулянка з футболістами «Шахтаря», під час якої кожен бажаючий міг сфотографуватися, взяти автограф та перекинутись парою слів з футболістами, тренерами та іншими працівниками клубу.
Незважаючи на те, що не всі гравці проявляли бажання та дружелюбність, це дуже крута традиція, яка наближує фанатів до клубу. Інші команди Прем’єр Ліги давно могли б взяти це на замітку.
Журналіст “БФ” з улюбленим підписником (правда, колишнім підписником)
Цього разу на прогулянці було небагато вболівальників, і усі встигли отримати бажане фото або автограф.
До матчу залишалось дуже багато часу, тож потрібно було вирішувати, чим зайнятись у Запоріжжі до вечора. Яка асоціація з цим містом спливає у вас у голові одна з найперших? Ймовірно острів Хортиця та Запорізька Січ. Саме туди і було вирішено йти. Далі слідує історія з рубрики «не робіть так»: не варто йти туди пішки з центру. Мало того, що більша частина шляху буде уздовж дороги з жвавим рухом, де водії не звикли бачити пішоходів. Решту шляху вам доведеться долати по вузенькій стежці через ліс. Така дорога зайняла майже 13 кілометрів та півдня. Чи було воно того варте? Я не впевнена. Тим не менш, якщо ви ніколи не бували на Хортиці – це обов’язкове місце для відвідування. І види там гарні. Просто будьте розумніші та одразу скористайтеся громадським транспортом.
Вдень у Запоріжжі було доволі тихо. Не було помітно ні великої кількості вболівальників, ні особливої реклами матчу. Лише біля стадіону ставало зрозуміло, що у місті буде якийсь футбол. І то люди збирались доволі повільно. Концертна програма на стадіоні розпочалась за 2 години до початку матчу, вболівальників розважали різні місцеві колективи, які виконували усе, що завгодно – від пісень групи Сплін до звичних «Воїнів Світла».
На стадіоні одразу впадала в очі кількість вболівальників «Інгульця», яких зібралось не набагато менше, ніж вболівальників «Шахтаря». Приїхало багато сімей з дітьми, були й літні люди, і молодь. Майже усі вболівальники вирізнялись клубною атрибутикою – футболки, рози, прапорці. Круто бачити таку підтримку у клубу з Першої Ліги. Шкода, що не усі клуби Прем’єр Ліги можуть таким похизуватися. Якби ж їх вболівальники не дуділи протягом усього матчу.
Як завжди фінал Кубку України почався із вручення нагород «Футбольні зірки України» найкращим у 2018 році. Отже, найкращим тренером жіночої команди обрали Наталію Зінченко, яка тренує жіночу збірну України. Найкращою футболісткою стала Дарія Апанащенко – футболістка харківського «Житлобуду-1» та збірної України. Звання найкращого тренера чоловічої команди отримав Юрій Вернідуб з «Зорі», а найкращим футболістом назвали півзахисника Марлоса із «Шахтаря».
Крім того, до початку гри хвилиною мовчання вшанували пам’ять Валерія Лобановського.
Гра розпочалася доволі жваво. «Інгулець» не сидів біля своїх воріт, а навпаки намагався атакувати та нав’язував боротьбу «Шахтарю». Проте їх ентузіазму та зусиль вистачило на невеликий проміжок часу. На 27 хвилині бразилець Тете відкрив рахунок, забивши свій дебютний м’яч за «Шахтар». Не встигли гравці клубу із Петрово оговтатися від першого пропущеного, як Тете забив їм другий м’яч на 39 хвилині. У додатковий час першого тайму голом відзначився ще й Мораєс. Тож у роздягальню гравці «Інгульця» пішли із розгромним рахунком 3:0.
Дивлячись на події у цьогорічній Лізі Чемпіонів, звісно, можна було помріяти, що «Інгулець» відіграється і, певно, вболівальники в це вірили. Але з початку другого тайму стало зрозуміло, що «Інгулець» вже зовсім не встигав за гірниками. Диво, що майже не маючи контролю над м’ячем (97% проти 3% на користь донеччан!), вони пропустили лише ще один м’яч.
Тим не менш, фанати «Інгульця» не покидали стадіон, до останнього сподівались хоча б на гол престижу, а коли цього не сталось, палко дякували команді за пройдений шлях до фіналу та усі докладені зусилля. Однаково палко вітали команду й активні фанати, які сиділи за воротами, і ті, хто сидів у ВІП секторах. Усі вони продовжували скандувати «Інгулець-Інгулець» та аплодувати своїй команді навіть коли гімн «Шахтаря» вже лунав над стадіоном. У певній мірі участь у фіналі для «Інгульця» – це свого роду перемога.
Головне, щоб тепер команда не загордилася у Першій Лізі, де вони і так знаходяться на 7 сходинці, та не впала ще нижче. Адже президент «Інгульця», Олександр Поворознюк, вважає, що вони можуть й п’яними обіграти «Металіст-1925» в найближчій грі. Це, звісно, брутально, але не дуже професійно.
Таким чином «Шахтар» виграв Кубок України 13 раз, вже четвертий рік поспіль. Але цей фінал, незважаючи на те, як легко він дався «Шахтарю», усе ж таки запам’ятається усім нам і не через успішну гру гірників. Хто знає, коли наступного разу до фіналу потрапить команда не з Прем’єр Ліги.
Карина Шпорт, спеціально для “Брутального Футболу” із Запоріжжя
