Сьогодні в рубриці «Зірки 90-х» матеріал про одного з найкрутіших майстрів виконання штрафних ударів, який зараз наводить шороху в Серії А вже з тренерської лави.
Синіша Міхайловіч народився в традиційно змішаній югославській сім’ї серба та хорватки 20 лютого 1969-го року в місті Вуковар. Юні роки хлопця минули в передмісті Вуковара – Борово, де він цілими днями ганяв м’яча з сусідськими дітлахами. Першим футбольним клубом в майбутній зірковій кар’єрі Міхайловіча стала саме місцева команда НК «Борово». Там юного опорника помітили скаути клубу «Войводіна», яка і стала першою професійною сходинкою на шляху Міхайловіча до футбольних вершин.
Він одразу влився в командну гру, став незмінним гравцем основи клубу, а у 20-річному віці вже здобув чемпіонські медалі чемпіонату Югославії. А перед цим, у складі «золотого покоління» збірної Югославії разом із Предрагом Міятовічем, Робертом Просінечкі, Звоніміром Бобаном та іншими Синіша став переможцем молодіжного чемпіонату світу 1987 року.
У 1991-му році Міхайловіч переходить до складу югославського гранда – «Црвени Звезди». Тут у своєму дебютному сезоні Міха, як його кликали товариші по команді, стає володарем останнього Кубка чемпіонів УЄФА 1991 року (адже з наступного сезону той турнір трансформувався у вже добре знану нами Лігу чемпіонів).
У фіналі проти «Марселя» Міхайловіч був одним із тих, хто забив свій післяматчевий одинадцятиметровий удар, а в півфінальному протистоянні із «Баварією» саме гол молодого півзахисника вирішив долю двобою на користь югославів.
Таким чином, Синіша суттєво доклався до історичного успіху «Црвени Звезди» та й всього югославського футболу. Невдовзі разом з командою Міхайловіч здобув також і Міжконтинентальний Кубок. Також у складі «Црвени Звезди» Міха ще двічі став чемпіоном Югославії.
Після таких перемог Міхайловіч вирішив спробувати свої сили у найсильнішому на той час клубному чемпіонаті континенту, тим більше нагодилась пристойна пропозиція від «Роми». Тож у 1992-му році Синіша переїхав до Риму, де спочатку надалі грав у центрі півзахисту, однак після того, як головним тренером римлян став Вуядін Бошков, Міхайловіч частіше став займати позицію на фланзі оборони. Однак, весь свій потенціал Міхайловіч у «Ромі» не розкрив, за два сезони він відіграв 59 матчів, у яких відзначився двічі, а влітку 1994-го року перейшов до генуезької «Сампдорії».
Синіша дебютував у матчі Кубка Італії на позиції центрального захисника, латаючи дірку в обороні, що виникла у зв’язку з вилученням основного гравця, і зіграв досить успішно, тож невдовзі він виходив на поле лише на цій позиції. Дисциплінована захисна гра, чудове бачення поля, майстерне виконання стандартних положень – основні характерні риси молодого футболіста, який частенько відзначався забитими голами, а також асистами, більшість з яких перетворював в голи нападник «Самп» Роберто Манчіні. Із ним Міхайловіч тісно потоваришував, незважаючи на те, що на одному із перших тренувань Міхи в клубі вони із Манчіні ледь не побились, однак потім успішно залагодили конфлікт.
«Сампдорія» тих часів була потужним атакувальним колективом, у складі якого феєрили також Верон, Юговіч, Кьєза, Зейдорф, забивала команда багато, 13 голів на свій рахунок записав і центральний захисник Синіша Міхайловіч, який майстерно розряджав свою гармату зі штрафних ударів, забиваючи навіть із 40-50-метрової відстані. За такі успіхи тіффозі . «Сампдорії» причепили до Міхайловіча прізвисько «Бомбардувальник».
Однак, трофеїв та «Сампдорія» так і не здобувала, а Міхайловіч, який спробував смак чемпіонських перемог ще в юному віці, бажав поповнювати свій послужний список. Тому, у 1998-му році разом зі своїм товаришем Роберто Манчіні та тренером Свеном-Йораном Еріксоном Міха повернувся до Риму – але цього разу в стан «орлів», став гравцем «Лаціо».
У складі «Лаціо» Міхайловіч пережив найуспішніший відрізок своєї кар’єри. Для початку, 13 грудня 1998-го року він став автором фантастичного досягення – хет-трик із штрафних ударів. Постраждав від ноги безжального серба його колишній клуб «Сампдорія».
Розповідають, що перед початком гри Міха розмовляв із голкіпером «Самп» Фабріціо Ферроном і жартома попереджав його, щоб той не «рипався» з лінії воріт під час штрафних ударів, інакше пропустить купу голів від нього. Як бачимо, бідолашний Феррон не послухав порад Бомбардувальника.
Підібравши потужну за рівнем виконавців команду, керівництво «Лаціо» ставило амбітні цілі, які почали реалізовуватись у 1999-му році, коли клуб тріумфував у розіграші Кубка володарів Кубків. Самого Міхайловіча тоді визнали Гравцем року в Сербії. У наступному сезоні «орли» здобули чемпіонство в Серії А та виграли національний кубок і Суперкубок Італії.
Крім спортивних успіхів, Міхайловіч не залишався осторонь соціально-політичних проблем у його рідній країні. Під час бомбардувань НАТО його рідних країв, він був постійним учасником акцій протесту, заснував кілька благодійних гуманітарних програм для підтримки постраждалих від війни на Балканах та дітей-сиріт. За прикладом свого співвітчизника Предрага Міятовіча, який певний час навіть в знак протесту не виходив на поле в матчах за мадридський «Реал», Міха теж подумував про відмову виступати за «Лаціо» (оскільки Італія є членом НАТО), однак вирішив, що від такого бойкоту користі буде мало. Тому на кожен матч він виходив із жалобною чорною повязкою, а під ігрову футболку завжди вдягав майку з антивоєнними та пацифістськими надписами. Синіша був улюбленцем тіффозі «Лаціо», і вони з розумінням поставились до таких ініціатив серба, вивішували на секторі транспаранти на його підтримку.
Невдовзі після закінчення війни Міхайловіч побував у рідних місцях, на руїнах його містечка Вуковар. «Місто нагадувало Хіросіму, було стерте з лиця землі. На місці нашого будинку та моєї школи не залишилось нічого. Я блукав руїнами і знайшов постер югославської збірної, на якому серед інших був зображений і я. Мені наче ножа у серце встромили…» – згадував про свої відвідини батьківщини Синіша.
У 2004-му році Міхайловіч перейшов до міланського «Інтера» на запрошення свого хорошого друга Роберто Манчіні, який вже керував командою з тренерської лави. Під час виступів за «Інтер» Міхайловіч вдруге став чемпіоном Італії (здобувши, щоправда оте так зване «кабінетне» скудетто 2006-го року), а по закінченні сезону 2005/06 завершив професійну кар’єру гравця, ставши асистентом Манчіні в міланському клубі. 9-го квітня 2006-го року в грі проти «Асколі» сербський Бомбардувальник забив свій останній гол, а одночасно встановив унікальний рекорд Серії А – 27 голів зі штрафного, який досі залишається непобитим (але невтомний Андреа Пірло вже підібрався впритул).
Ще раніше, у 2001-му році Синіша закінчив виступи за національну збірну Сербії, у складі якої був учасником чемпіонату світу 1998-го року та Євро-2000, відіграв 63 матчі і забив 10 голів.
Вже з юних років Міхайловіч відзначався незвичним виконанням штрафних ударів, непередбачуваної сили і траєкторії удар серба залишав не при справах голкіперів суперника.
«Я ще на початках своєї кар’єри зрозумів, що дриблінг – не моє. Тож я вирішив удосконалити такі компоненти гри, як точний пас і потужний удар. Після тренувань залишався ще на дві-три години, і просто шліфував свій удар – лупив по м’ячу з різних дистанцій і позицій»
Та невід’ємною складовою ігрового стилю Міхайловіча, окрім потужних ударів та надточних пасів, є його агресивність і нестримність на полі, що частенько призводило до вилучень та дискваліфікацій. А удари суперників ліктями при верховій боротьбі за м’яч здавна вважались чи не візитівкою серба. У кар’єрі Міхайловіча мали місце і гучні словесні розбірки з партнерами по команді прямо на полі (як-от з Алессандро Нестою чи Лукою Маркеджані під час виступів за «Лаціо»), Синіша отримував двоматчеву дискваліфікацію в Лізі чемпіонів за расистські вислови на адресу Патріка Вієйра. Також одного разу його вилучили з поля в матчі проти «Челсі» після того, як Синіша плюнув у Адріана Муту, а після вилучення ще й кинув пляшкою у делегата УЄФА на матчі.
Але, крім цього, відзначався Міхайловіч і благородними вчинками. Зокрема, ще під час виступів за «Лаціо» у кубковій грі проти «Комо» за рахунку 2:0 на користь римлян, суддя скасував зарахування голу «орлів» після того, як Міхайловіч підійшов до нього і сказав, що той гол був забитий із порушенням правил.
Після того, як Манчіні та Міхайловіч пішли з «Інтера» навесні 2008-го року, серб розпочав самостійну тренерську роботу – у листопаді його призначили головним тренером «Болоньї», однак вже через півроку звільнили. У 2009-му році Міхайловіч очолив «Катанію», але через рік подав у відставку, при цьому мотивував свій крок тим, що він бажає тренувати більш амбіційний клуб.
У літньому міжсезонні 2010-го року серб підписав контракт із «Фіорентиною». Дебютний сезон «фіалки» на чолі з Міхайловічем завершили дев’ятими, але у наступному справи в команди були не надто успішними, тож Міху відправили у відставку.
Ще один етап тренерської роботи Синіші – національна збірна Сербії, яку він зобов’язався вивести на чемпіонат світу 2014 року. Однак, серби провалили кваліфікаційний етап, посівши третє місце у своїй групі та пропустивши вперед не лише збірну Бельгії, але й своїх заклятих суперників хорватів.
У листопаді 2013-го року Міхайловіч знову повернувся до тренерської роботи в клубі, ще й тому, де він свого часу виступав – у «Сампдорії». Угода терміном на один сезон передбачала обов’язкову умову для її пролонгування – збереження прописки «Самп» в Серії А. Із цим завданням Міхайловіч успішно впорався (команда фінішувала на дванадцятій позиції), тож серб залишається головним тренером «Сампдорії» і в поточному сезоні.
Тим більше, його справи йдуть значно краще. Станом на сьогодні генуезці йдуть п’ятими в турнірній таблиці Серії А, лише на одне очко відстають від четвертої команди чемпіонату «Фіорентини». Італійські ЗМІ повідомляють, що Міхайловіч таки вирішив по закінченні цього сезону завершити свої трудові відносини із «Сампдорією», тим більше, що інтерес до нього проявляють «Наполі» та «Мілан».
Так що у нас ще буде можливість насолодитись грою футбольних колективів під керівництвом сербського Бомбардувальника так само, як ми насолоджуємось його вишуканими голами.
