30-річний захисник ще поки полтавської “Ворскли” Євген Опанасенко опинився в непростому становищі: повернувшись в Україну після перебування у “Коньяспорі”, він, на жаль, виявився непотрібним у Полтаві. В одному з нещодавніх інтерв’ю футболіст зізнався у тому, що головний коуч “Ворскли” був незадоволений діями підопічного і часто висловлював йому претензії. Врешті-решт гравець таки не полетів з полтавчанами на збори у Туреччину. Наш інтерв’юер Ігор Шевчук зв’язався з футболістом, щоб з’ясувати, як у нього зараз справи.
– Чому ти покинув “Ворсклу”?
– Я поки що не покинув полтавську “Ворсклу”, у мене ще контракт до літа. Наразі я шукаю собі команду та збори разом з полтавським клубом не проходжу. Однак залишаюсь гравцем “Ворскли”, але активно шукаю нову команду, хочу піти та грати. Тренерський штаб на мене не розраховує, було мало ігрової практики й часу. Тому прийняли таке рішення, щоб я шукав собі новий футбольний клуб.
– Які варіанти продовження кар’єри ти зараз розглядаєш?
– Та я все розглядаю. Наразі в плані перемовин ніякої конкретики немає. Поки що я знаходжусь в режимі очікування, чекаю пропозицій від команд. Ми з агентом розглядаємо усі варіанти. Буде якесь хороше запрошення із України, то з радістю розгляну. Якщо з Європи, то підемо туди. Сподіваюсь, що ще зможу зіграти на хорошому і гідному рівні, тому Другу лігу України поки що не розглядаю.
– Ексгравець “Ворскли” Баєнко нещодавно сказав, що не потисне Максимову руку навіть через 5-6 років. У тебе є якась злість на Максимова?
– Я би не хотів, якщо чесно, обговорювати його особистість зараз. Ми з ним не спрацювались, тому я не хочу про це навіть говорити. Мені, звісно, що хотілось більше грати матчів за “Ворсклу”, але тренер вибирає склад і ставить гравців на поєдинки. Він дав результат, тому все нормально.
– Кажуть, що фінансова ситуація там не дуже. Підтвердиш чи спростуєш ці чутки?
– Затримки є, але гроші виплачуються. Не було такого, що нам сказали, що не віддадуть їх. Здається зараз все стабільно й добре. Найбільша затримка зарплати у “Ворскли” була кілька місяців. Ось в Туреччині, наприклад, мені не платили гроші цілих пів року. Але згодом розрахувались повністю. У запорізькому “Металурзі” теж були затримки місяці три-чотири. В принципі вони були всюди, але зрештою усі гроші повертали та все виплачували.
– Пік твоєї кар’єри вже минув?
– Час покаже. Зараз для мене найголовніше знайти нову команду та демонструвати хороший і якісний рівень футболу. У мене присутнє велике бажання. Потрібно просто почати грати й набирати форму. Наразі не знаю, що буду робити після завершення футбольної кар’єри. Чесно кажучи, то я про це ще навіть не думав. Натомість можу сказати, що тренером я себе не бачу поки що, помічником тренера теж. Тому не знаю, можливо, піду в бізнес. Подивимось, де саме, де буде виходити, то це й виберу. Знову ж таки, важко загадувати, що мене очікує в майбутньому. Деякі гравці завершували в 25 через травму, а хтось грає до 40 років. Все буде залежати від того, як складатиметься моя ситуація зі здоров’ям. Якщо багато не буде, то довго й сильно не пограєш. А взагалі є бажання пограти ще 3-4 роки.
– Що пам’ятаєш про час, який ти провів у запорізькому “Металурзі”?
– Дуже хороша команда була, просто чудовий колектив. Мабуть найкращі часи тоді були, рівень футболу був на голову вищий та й просто шалені команди були. Тому в мене залишились виключно позитивні емоції про запорізький “Металург”. Веселих історій було вдосталь. Зараз із усмішкою на обличчі пригадую, як на мене кричав тренер Олег Лутков. Це було після гри проти “Дніпра”. На останніх хвилинах матчу мене випустили на поле і я привіз гол. Ну й тоді в роздягальні мені тренер “напіхав”. Зараз це здається такою смішною ситуацією, а тоді довго переживав щодо цього приводу. Ми тоді програли цей матч, а це все-таки дербі було. Тому на душі відчував прикрість.
– Чи хотів би ти завершити свою кар’єру в Запоріжжі?
– Якщо чесно, то немає такої мети. Не знаю, прямо такого завдання завершити кар’єру в Запоріжжі. Я навіть про таке не думав. Загалом про завершення кар’єри в мене ще думки не виникало. Чи це буде в Запоріжжі, чи в іншому місті, мені не настільки важливо. У будь-якому випадку це буде болючий момент, адже ти завершуєш професійну кар’єру гравця. Після того, як запорізький “Металург” розвалився і зник з вищої ліги України, то я за ними й не стежу. Здається зараз якісь гроші вливаються, грають там в мене кілька знайомих хлопців, але я не знаю, чи в них є якісь завдання зараз чи ні. Мені дуже прикро, що той “Металург”, який у свій час класно грав у Прем’єр-Лізі розвалився. Це дійсно була дуже крута і класна команда. Сумую за тим часом. Ви взагалі пригадайте, які колись були топові клуби. У той час були завищені зарплати, потрібно було багато грошей, тому чимало команд через це й зникло.
– В Другій і Першій лізі “Металург” часто підозрювали в договірних матчах. Що скажеш про це?
– Нічого не можу сказати. Я за ними зараз не стежу, хіба що, дуже рідко. Тому щодо цього я не можу щось говорити, бо просто не знаю.
– Загалом, як вважаєш в Україні можна купити будь-який матч і суддю?
– Я думаю, що це можливо в нашій країні, але там ж зараз за цим дуже пильно стежать, тому не знаю, чесно кажучи. Я взагалі за чисту гру, коли чую про ці здачі, то мені аж погано стає. Хоча я розумію, що такі матчі є, я чув про них. Чимало різних історій було, але наскільки це все правда, то я не можу сказати. Слава Богу, що за свою кар’єру я не брав участі у договірних матчах.
– Що тобі найбільше не подобається в українському футболі?
– Наразі це те, що немає глядачів на стадіонах. Футбол – це гра для вболівальників. І з цим карантином, коли граєш, то таке враження, що це якийсь товариський матч, а не офіційний. До коронавірусу теж не було багато людей на стадіонах, це і не подобається. Футбол не сильно залучає увагу глядачів, принаймні зараз. Раніше все-таки більше людей ходило на футбол. Тепер рівень нашого футболу впав, у когось немає часу відвідувати матчі, у всіх по-різному.
– За моєю інформацією ти міг перейти у львівські “Карпати”, коли тренером там був Санжар. Чому не перейшов?
– Ми розглядали “Карпати” як варіант продовження моєї кар’єри. Однак не можу сказати, що там було близько до переходу. Я чомусь не дуже сильно хотів переходити у “Карпати”. Тому що ходили чутки, що клуб вже розвалюється. Розмови щодо мого переходу в цей львівський клуб дійсно були. В тебе вірна інформація. Це був всього лиш один із можливих варіантів, але я туди не перейшов.
– Це правда, що в Туреччині шалені зарплати?
– В мене там була заробітна плата втричі більша, ніж у луганській “Зорі”. Але я би не сказав, що вона була якась шалена. Так, у моїй команді були футболісти з дуже високими зарплатами. Фінансова сторона там на високому рівні, набагато більша, ніж в Україні. Це я порівнюю з тими командами за яких грав, а не беру там до уваги донецький “Шахтар” чи київське “Динамо”. Тому що я не знаю, які там фінансові умови.
– В якому із українських клубів ти отримував найбільшу зарплату, а в якому найменшу?
– Найбільше я отримував, як вже зазначив, то це в Туреччині. А найменше…Це потрібно подумати. В “Чорноморці” я, наприклад, отримав тільки дві зарплати і більше нічого, бо там настали важкі часи. Зрозуміло, що на початку своєї кар’єри, у запорізькому “Металурзі” я не отримував великих грошей. Тому якщо не брати до уваги мою зарплату в Запоріжжі, то в “Чорноморці” я отримав найменше. Якщо чесно, то я не знаю, яка там зараз фінансова ситуація в Одесі. Там грає кілька моїх товаришів. Десь нещодавно були чутки, що їх там хочуть викупити, але не буду точно про це говорити, бо це всього лиш чутки. Я стараюсь не вірити всьому, що говорять.
– Скільки насправді за тебе заплатив “Коньяспор”?
– Навіть не знаю. Це ж клуби між собою вирішували, через мене ці гроші не проходили. Мені більш була цікава інформація про мою заробітну плату і контракт. А скільки за мене заплатили, то якось не дуже цим цікавився. Писали, оцінювали там, що десь мільйон євро, але я дійсно не володію цією інформацією. Якщо бажаєте, то можете це запитати у спортивного директора “Коньяспора”. Немає номеру? Я для вас можу дістати, якщо потрібно буде (сміється – прим). У мене є певні сумніви, що за мене дали цілий мільйон євро. На мою думку, “Коньяспор” заплатив луганській “Зорі” менше.
– Чому не заграв у “Коньяспорі”? Кравець себе там зараз нормально відчуває.
– Різні позиції, різні люди. Хтось швидше акліматизовується, а хтось повільніше. Мабуть, я просто програв конкуренцію. До мене там ставились дуже добре: тренерський штаб, персонал, інші працівники клубу. Наговорювати немає на кого, питання лише в мені. У “Коньяспорі” можу виділити одного хорошого турецького хлопця, його звати Омер Алі. Смішна історія, до, речі була. Я приїхав у команду, так подивився на нього, а він мав таке пузо невеличке. То думав спочатку, що може якийсь просто хлопець кавунами там торгує. Згодом вийшли на поле, а він технічний, швидкий, просто красень. Зараз Омер перейшов у “Башакшехір”. Я навіть не знав англійської мови, коли переходив у “Коньяспор”. В клубі був перекладач, але лише з турецької мови на англійську. Відповідно мені потрібно було в терміновому порядку вчити її. Я найняв людину, яка мене навчала, то в принципі швидко почав володіти англійською. Я не знаю цю мову досконало, але на розмовному рівні мені вистачало.
– Який матч у футболці “Коньяспора” ти запам’ятав найбільше?
– Хороший поєдинок був, коли ми грали проти “Фенербахче” на виїзді та зіграли внічию. Я вийшов на заміну в другому таймі, ну такий цікавий матч був. Також запам’ятав гру проти “Башакшехіра”. Програли 2:0, але наша команда виглядала гідно. Ну а найбільше в пам’яті залишилось протистояння з “Бешикташем”. Знову ж таки, ми поступились їм із рахунком 4:3, але це був дуже видовищний матч. Грали тоді на виїзді, я провів на полі весь матч, але, на жаль на останніх хвилинах при рахунку 3:3 ми пропустили і зазнали поразки. Важко було грати проти Куарежми, він дійсно дуже технічний.
– Наївся хамона в Туреччині?
– Ні. Я в Туреччині собі найняв кухаря, з України, одну жіночку. Я коли приїхав, то відразу зайшов у фейсбук і почав шукати російськомовних людей з Коньї. Якось знайшов жінку, яка там проживає. В неї є сім’я, але вона продає там їжу людям. Я з нею зв’язався, ми домовились за ціну, за те, що я приїжджаю, забираю там їжу та й все. Це було недорого, виходило дешевше, ніж у кафе посидіти.
– Де більш шалені фанати: в Україні чи в Туреччині?
– В Туреччині однозначно. Ми сильно з фанатами “Коньяспора” не спілкувались. Але перед кожним домашнім матчем стояло завжди багато вболівальників, з прапорами, кричали, били по автобусу, налаштовували команду на перемогу. Ось така була двіжуха, доволі цікаво. В Україні таких акцій перед матчами я бачу мало, у полтавській “Ворсклі” таке є, нас завжди зустрічають вболівальники. Однак не так, як в Туреччині, там 2-3 тисячі стоять, шум, крик і так далі.
– Найсмішніший випадок, який з тобою трапився в Туреччині?
– Був один випадок (сміється – прим.). Приїхав до мене в гості мій тренер з України, персональний. Ну і ми поїхали в супермаркет, щоб накупити продуктів. А там ж в Коньї мало людей англійською розуміє, а про російську я взагалі мовчу. Ми собі ходимо, вибираємо, не підбирали слів, матюкались, тож ніхто нічого не розумів. І ми стоїмо в одному ряду, щось нецензурне сказали, а я дивлюсь на дальній план і бачу, як жіночка виглянула з-під прилавку. Думаю, чого вона дивиться на нас. А вона підходить і каже: “О, знайомі слова, я вирішила до вас підійти привітатись”. Так незручно відразу стало, що в Коньї ми ось так зустріли російськомовних людей, коли матюкались. Ну ми з цієї жінкою трішки поговорили, там як справи і все.
– Рік тому ти говорив, що турецька Суперліга сильніша, ніж УПЛ. Зараз що скажеш?
– Я зараз не стежу за турецьким чемпіонатом. Але все ж таки думаю, що там сильніша ліга. Знову ж таки, це важко порівнювати. Однак футбол у Туреччині відрізняється від нашого тим, що він більше відкритий, багато голів забивається, про захист думають трішки менше, тому турецький футбол більш видовищний.
– Про Сергія Рафаїлова ходять різні чутки. Від бандита до топового гендира. Що ти можеш про нього сказати?
– Говорити можна багато чого. Людина, коли працювала в клубі, то виходила у Лігу Європи та наскільки я знаю, то без особливих вливань звідкись там. Вважаю, що Рафаїлов – хороший менеджер. Упевнений, що в нього є якісь серйозні зв’язки, але нас футболістів це не торкалось. Гравцям завжди намагались робити хороші умови, вчасно платити гроші й так далі. В мене немає до нього ніяких претензій.
– Яка найжахливіша травма у твоїй кар’єрі?
– Прямо, щоб дуже серйозних травм, то в мене слава Богу, що не було. Але одна із важких й неприємних була якраз у “Ворсклі” перед початком чемпіонату, коли підписав контракт. Я надірвав тоді ікроножний м’яз в двох місцях. Відновлення затягнуло місяці три напевно. Мені ще на руку зіграв карантин, що був карантин і я мав можливість тренуватись вдома, відновлюватись від ушкодежння.
– Сергій Кривцов у недавньому інтерв’ю Віті Вацку вніс тебе у свою символічну збірну футболістів, з якими грав. Бачив цей випуск? Скільки ти заплатив Кривцову, щоб він це сказав?
– Так, я бачив цей випуск. Сєрий – класний, тому було цікаво подивитись (сміється – прим.). Нічого я йому не платив, адже ми друзі. Ми разом з ним літали на збори з першою командою, коли нам було по 16-17 років. Тому з того часу ми в хороших стосунках з ним. Якщо мені потрібно буде скласти свою символічну збірну, то Кривцов там теж буде. Я його вважаю дійсно сильним захисником. Він вніс мене в збірну більше по-дружньому, адже він грав із Срною.
– Кривцов, Сидорчук, Степаненко. Вони всі грали за “Металург”, а зараз в грандах УПЛ. Чому ти не пішов їхнім шляхом?
– Як бачимо не склалось, не зрослось. У кожного футболіста свій шлях і своя дорога. Вони перші два місця займали, я третє, це теж непогано. По грі мені все-таки більше імпонує “Шахтар”.
– Як проходило твоє дитинство в кримінальних 90-х ше й в Запоріжжі?
– Я із 90-го року народження, своє свідоме дитинство я пам’ятаю з років 5-6. В дитинстві мама хотіла, щоб я займався плаванням, а тато хотів, щоб я ходив на футбол. То спочатку я комбінував ці два заняття. Згодом потрібно вже визначатись та прийняли рішення займатись футболом. Він був мені ближчий до душі. Та й взагалі тоді ж у дворі раніше діти бігали, грали футбол. Це зараз все на приставках і телефонах. Район в мене був якщо чесно такий трішки наркоманський. Добре, що я потрапив у компанію до старших хлопців, які були спортсменами та в нас все було нормально.
– Теперішні діти відрізняються від дітей 90-х?
– Вважаю, що так. В принципі стільки ж часу вже минуло. Зараз діти більше в телефонах, приставках і так далі. Раніше нас відпускали на вулицю та ми грали де хотіли. Я не скажу, що це погано чи добре, це просто по-іншому. Всюди є свої плюси. Але мені звичніше і краще було, коли ми збирались компаніями, грали там футбол, постійне спілкування і так далі. А зараз все в телефонному режимі. Не скажу, що це погано, мені просто це незвично.
– Чим займаєшся у вільний час?
– Ми зараз плануємо побудувати дім. Тому зараз дізнаюсь різні штуки із будівництва, намагаюсь в цьому розібратись разом із своєю дівчиною. Ми разом вже вісім місяців, познайомились влітку у Полтаві. Усі відносини повинні розвиватись і коли настане той самий момент, то, звісно, що я зроблю пропозицію своїй дівчині.
– Традиція БФ: розкажи брутальний анекдот або історію.
– Була історія в запорізькому “Металурзі”. Якось ми програли на виїзді в Першій лізі команді “Зірка”, якщо я не помиляюся. Поступились дійсно без шансів, з великим рахунком. І ось після гри мені дзвонив власник Ігор Володимирович Дворецький, “піхав” сильно по телефону і сказав, щоб я добирався додому своїм ходом (сміється – прим.).Ну ось мене і висадили з автобуса (сміється – прим.). Але з нами завжди на матчі їздив агент Сергій Ключик, ось він мене підібрав на машині і підвіз до бази в Запоріжжя. А так навіть не знаю, якби я добирався (сміється – прим.).
